Надія Гуменюк - Енна. Дорога до себе

Єва сміється, аж сльози на очах проступили. Сама себе розсмішила. Але дивитися новини більш не хоче. Ну їх, тих генсеків. За кілька хвилин розпочнеться перша серія фільму «Москва сльозам не вірить». А тим часом треба кактуси підлити.

Кактуси напоєно, кіно переойкано і переплакано. Розкладаємо диван і лягаємо спати. Єва не може заспокоїтися:

— Ох, і де такі Георгії-Гоги-Гоші-Жори водяться? На край світу поїхала б, у тундру чи в пустелю, аби знала, що там зустріну. В нас такого навіть удень зі свічкою не знайдеш.

Єва тяжко зітхає. Мабуть, новий бойфренд також не той, кого вона шукає. Та за кілька хвилин моя подруга вже умиротворено посопує. Може, хоч уві сні зустріне свій ідеал. За нею засинаю і я. І мені одразу ж являється… Ні, не Георгій-Гога-Гоша-Жора. Я в жодному фільмі не бачила тих людей, які наснилися мені цієї ночі…

…Іду зеленою сільською вулицею. Крізь завісу хмар ледве просіюється сонце. Дорога вогка після дощу, але без калюж, бо воду ввібрав пісок. Підходжу до подвір’я, відчиняю хвіртку. На землі лежать яблука — це дощ із вітром обтрусили гілку, що перехилилася із саду через невисокий паркан. З дерев’яної хати, фарбованої вохрою і критої червонясто-рудою черепицею, виходить жінка. Вона в зеленій безрукавці поверх тонкої полотняної блузки та в грубій сірій спідниці, з-під картатої хустки вибилося пасмо сивого волосся. Слідом за нею видибує кіт — мордочка, хвіст і лапи білі, а спинка чорно-біло-руда. «Триколірний кіт — на щастя», — ніби чую чиїсь слова. Кіт мружить на мене зелені очиська, сідає біля стіни і починає вмиватися правою лапкою. Жінка збирає яблука у фартух і ніби не бачить мене. Чи робить вигляд, що не бачить? Я підходжу до неї, вітаюся. Вона випростується, дивиться повз мене і крізь сльози дорікає комусь:

— Кого ж ти привів у нашу хату, сину? Кого? Нащо нам цея чужаниця? Хіба ти забув, де наші тато й Іванко? Вже ж вони з землі не встануть, вже ж своє словечко не мовлять.

— Мамо, що вите таке говорите? Отямтеся, мамо! До чого тут вона? — чую в себе за плечима. — А що чужаниця… Була чужаниця, а стане мені жінкою, а вам невісткою. Я люблю її й іншої не хочу.

Я озираюся. Молодий чоловік, русявий, високий, у темно-синьому піджаку та світлій сорочці, несе позаду невелику руду валізу з блискучими металевими кутиками і дивиться на мене такими закоханими очима, що аж серце мліє і ноги підкошуються.

— Гиншої, кажеш, не хочеш? Не хочеш гиншої? А я цеї не хочу! Не хочу-у-у! — плаче жінка і випускає з рук кінці фартуха.

Яблука падають на траву, котяться подвір’ям, довго-довго котяться, зупиняються біля моїх ніг у чорних черевиках-«румунках» із сірим смушком на коротких халявках.

— Любиш ти її! А мене? А батька і брата свого? — жінка витирає сльози і вперто не дивиться на мене.

Я ось-ось упаду. Мені шкода цю жінку, яку вперше бачу і якій нічого не зробила — ні доброго, ні злого. Жаль проймає мене, як сивий осінній протяг, і гострою скалкою застрягає під ребром зліва. Але ще більше мене проймає страх, що цей високий чоловік чи хлопець може її послухатися і зректися мене. А я так його люблю! Так люблю! Боженьку, як же я його люблю! Якщо він відступиться зараз від мене, якщо віддасть валізку з блискучими металевими кутиками і скаже йти геть, — впаду поміж цими яблуками в траву і помру. Помру просто на їхніх очах. І хай тоді знають! Бо як же мені без нього жити? Навіщо мені без нього жити?

Відчуваю, як холодний листочок яблуні падає мені на груди і починає проростати, розростатися, збільшуватися, випускати корінці та пагони, перетворюватися на дерево, що проникає галузками в кожну клітину тіла. Я також ніби стаю деревом. Те перетворення таке болісне, що я ледве тамую крик. Проте не кричу. Тільки сльози підступають до горла, обпікають його і перекривають дихання. Стою і тихо плачу. І жінка плаче — голосно, надривно, наче на похороні. Розумію, що це плач за кимось. За кимось, кого вже не вернути. Але в чому моя провина? Що я зробила її чоловікові і синові, яких уже немає? Я люблю ось цього, який стоїть тут, поруч, зовсім близько.

Хлопець кидає валізу на землю, підходить до мене, обнімає лівою рукою за плечі, міцно пригортає. Так міцно, що я чую запах свіжого чоловічого поту з-під його пахви і стукіт його серця. Він підводить мене до жінки, пригортає її правою рукою, а тоді нас обох тулить до грудей.

— Мамо, це моя Віра. Вірочко, це моя мама. Не рвіть мені серце, не крайте навпіл, бо воно в мене одне, а вас двоє.