Надія Гуменюк - Енна. Дорога до себе

— Хто небайдужий до мене? Вікторіо?! — мене розбирає сміх. — Та ми ж як лід і полум’я!

— Ну то й що? Теж мені — лід і полум’я! Протилежності притягуються! Це закон фізики, давно й усім відомий! — з виглядом досвідченої професійної свахи переконує Єва.

— Це навіть не обговорюється! — заперечую.

— Віктор не обговорюється, Гена перед тим не обговорювався, Ігор також не обговорювався… Нормальні чоловіки в тебе закохуються. Нормальні! Розумні, інтелігентні, при добрих посадах, з пристойними зарплатами. А ти… Ех, Енно, Енно! І чому це я, твоя найближча подруга, не можу цього обговорювати? Тобі ж уже майже тридцять… Ну добре, добре, це тільки між нами.… Але ж я переживаю — не зогледишся, як роки промчать, а кавалєри всі переженяться. А може… Слухай! А може, в тебе нетрадиційна орієнтація? Чом би й ні? Я недавно читала в одному журналі історію про те, як жінка в жінку закохалася, навіть ревнувала її так, що тарілками шпурлялася.

— Припини, Єво! — мені вже не смішно.

— Пробач, Енночко! Пробач! Просто ніяк не можу допетрати своєю фарбованою головою, чому така розумна, така граційна, така гарна й романтична… Ну-ну, не кривися і не відмахуйся! Ти ж романтична? Словом, як така жінка може бути настільки байдужою до чоловіків? Невже тобі не хочеться… Ну, скажімо, втратити на якийсь час голову, забути про все в чоловічих обіймах? Я б так не витримала. Краще сто разів помилитися, ніж отак… Ти в дитинстві теж була такою Сніговою королевою? І жодного-жодного разу не закохувалася? В жодного-жодного однокласника чи старшокласника? Ой вибач, Енн! Прости мене дурну! Я ж забула…

— Пусте! — Збираю посуд, вмикаю колонку, відкручую кран.

Колонка гуде, вода дзюрчить, посуд подзенькує, Єва не витримує мовчанки.

— А я, скільки себе пам’ятаю, завжди закохана була. Завжди! Ще до школи не ходила, а вже сусідському Стьопці очима бісики пускала. Він, шмаркатий, так і не оцінив моєї любові, і я скоро переключилася на Юрка, а потім ще на когось. Але то так, несерйозно. По-серйозному я закохалася у школі. А вгадай у кого?

— Ну в кого ж закохуються школярки? Мабуть, у принца?

— Бери вище! — весело підстрибує на стільці Єва.

— Ну хто ж там у нас вище від принца?..

— Король! — сміється Єва.

— Невже король Саудівської Аравії? — усміхаюся.

— Та я тоді про якусь там Аравію ще й не чула. Він українець, Енночко! Але справді Король — прізвище в нього таке. Його до нас звідкись прислали. Здається, з армії — чи то комісували за станом здоров’я, чи проштрафився в чомусь товариш офіцер. Підкотився він спритненько до доньки голови колгоспу і влаштувався в нашу школу. Викладав аж три предмети: фізкультуру, співи і малювання. При тому, що ніколи не співав, бо не мав ні голосу, ні слуху, і не малював, бо й пензлика в руках не тримав. А от спортом займався, аж двома видами: спиртоболом і полюванням. І як я могла в такого закохатися, га? От невезуха — вічно помиляюся в кавалєрах. Якось моя таємна любов зайшла до нас додому після полювання. Сіли вони з татом за стіл, закусили, наспиртограмилися, засперечалися про щось. Ох, як розійшовся наш гість! Як розбушувався! А тоді ні сіло ні впало — бабах з рушниці вгору і прострелив образ на покуті. Мама три дні не вставала з колін, стояла перед покутем і просила, щоб свята Марія не покарала нас, бо ж то не наш гріх, а того нарваного антихриста, що навіть за столом з рушницею не розлучається. Сама розумієш, антихриста любити я вже ніяк не могла. Закохалася у фізика, а потім у старшокласника Володьку Нагорного, а потім… Та ну їх! А ти так нічого і не можеш згадати?

Єва зітхає, обнімає мене за плечі і міцно пригортає.

— Нічого, — кажу.

— Ну, знаєш! Гетьте, думи, ви хмари осінні! Бракувало ще, аби нас тут реви обсіли! Подумаєш, посттравматичний синдром… Та таких синдромів по тисячі щодня! Це ще не вирок. Якогось ранку ти прокинешся і згадаєш все-все-все! От побачиш! Нам у медучилищі розповідали про такий випадок… Ні, ти послухай, послухай! Жінка втратила пам’ять після того, як покалічилася під час пожежі: вона, мов палаюча головешка, вистрибнула з вікна п’ятого поверху і вдарилася головою об асфальт. Понад десять років нещасна не могла згадати навіть свого імені. А потім — р-р-раз, і як рукою зняло, ніби запона з очей спала, чи то пак, з пам’яті.

Ми вмикаємо телевізор.

— Ти диви, як цей новий генсек виступає, як шпарить! Жодної тобі шпаргалки! От голова! Дарма, що мічена! — дивується Єва. — Не те що Брежнєв. Знаєш анекдот про те, як Леонід Ілліч вдома гостей зустрічав? Ні? То слухай. Дзвонять вони, тобто гості, у двері. А він довго не відчиняє — бігає по квартирі, шукає папірець. Нарешті знайшов, розгорнув, підійшов до дверей і читає: «Хто там?»