Надія Гуменюк - Енна. Дорога до себе

Протестую: «Це неможливо, як я можу піти з уроків?» Роман сміється: «Скажеш, що я тебе викрав». А тоді серйозно: він же кореспондент, приїхав за редакційним завданням, спеціально, щоб зустрітися зі мною, і моя класна керівниця про це знає. А директор школи он уже навіть печатку на відрядному посвідченні поставив.

Мені вже байдуже: знає моя класна керівниця чи не знає, ставив директор печатку чи ні. Розвертаюся на сто вісімдесят градусів, виходжу з учительської і — на вулицю. Спускаємося невисоким схилом до парку, заходимо в маленьку кав’ярню біля центрального входу. Роман замовляє дві кави, тістечка і шоколадку. Відмовляюся — так багато солодкого! Але він наполягає:

— Іриско! Не командуй! Я старший і знаю, що тобі зараз дуже потрібна глюкоза. Глюкоза — пожива для мозку, в тебе ж випускний клас, купа всіляких іспитів, тобі треба думати.

Іриско? От іще вигадав! Іриска й Ірис — це, як любить повторювати мій тато, наче два полюси Землі. Іриско… Спробував би мене так назвати Сашко Будний. Але Романові можна. З Романових уст це звучить якось солодко… Як смак справжньої іриски. Мені треба думати? Може. Потім. Бо зараз я зовсім не чую голови. Тільки у грудях щось стугонить і то стискається, то розливається дивною млістю. І мені вже не важливо — буде Роман хвалити мої вірші чи критикувати. Тільки б він був поруч… Хоча краще все-таки хвалив би…

Виявляється, Роман — не кореспондент. Точніше, поки що не кореспондент. У нього переддипломна практика в «молодіжці». Взяли його у відділ культури, але працювати він у ньому не буде — має серйозніші наміри і зовсім інші теми. Це його провина, що я досі не отримала відповідь, йому вже й від завідувачки перепало за це. Бо він хотів зустрітися зі мною особисто, а поїздку в рідні краї кілька разів доводилося відкладати. Чому в рідні? Бо цей край — його мала батьківщина, в селі Привітник, за сто двадцять кілометрів звідси. Там він народився, там закінчив школу, звідти пішов до армії. Служив у військово-морському флоті, а після демобілізації вступив на факультет журналістики. Першу спробу робив ще після десятого класу, але не пройшов за конкурсом.

Коли з відділу листів йому передали моє поетичне послання, подумав: а чому б не побачитися з симпатичною землячкою? Ну не просто симпатичною, а дуже-дуже симпатичною! Звідки він знав, що я симпатична, навіть дуже-дуже? От коли з’їм шоколадку, тоді й здогадаюся: він же спочатку подивився на фото, яке я надіслала, а тоді вже взявся читати вірші.

Вірші непогані — є настрій, є кілька свіжих образів, відчувається начитаність, ерудиція, а головне — є чуття слова. Щоправда, мої творіння ще трохи наївні, але з часом це зазвичай минає, звісно ж, якщо автор не полишає справи та продовжує писати. Він обов’язково підготує добірку моїх віршів, напише до неї врубку і постарається проштовхнути в газету до того, як розпочнуться вступні іспити у вишах. Я ж, звісно, буду вступати на українську філологію? Добре було б, до київського університету. Але публікація може знадобитися мені в будь-якому іншому місті чи виші, головне, щоб вступала я на філологію.

— Знаєш, що треба зробити, щоб ціле життя не працювати, але мати гроші? — усміхається лукаво.

— Хіба так буває, — дивуюся, — щоб нічого не робити й отримувати зарплатню?

— Буває! Просто треба вибрати свою справу, саме свою, ту, до якої лежить душа. Тоді будеш сприймати її як улюблене хобі, а не роботу. Один поет, здається, Василь Федоров, написав:

Добре сказав, еге ж?

— Добре, — погоджуюся. — І з не коханим чоловіком — теж, не дай Боже…

Потім гуляємо парком. Спочатку я з острахом думаю про те, як поводитися, якщо він раптом обніме мене. Досвіду в мене — нуль. Дівчатам соромно зізнатися, що тато мені суворо заборонив навіть думати про такі дурниці, як… Та не буду згадувати про це. Отже, якщо я пригорнуся у відповідь на Романів порив… Хм… Тоді він може погано про мене подумати, мовляв, он вона яка, ця Іриска, — легкодоступна, зразу ж м’якне, сама мало на шию не вішається. А якщо відштовхну… Може образитися чи вигадати собі, що в мене є хтось інший, а я не хочу, щоб він так вважав.

Трохи пізніше подумки благаю, щоб пригорнув мене. Навіть телепатичні сигнали посилаю: «Ну обніми ж! Ну поцілуй! Ну хоча б доторкнися!» Мабуть, телепат із мене нікчемний. Роман рукам волю не дає, тільки говорить і говорить: про поезію, про знайомих письменників, про редакцію, про літературну студію при університеті, яка могла б мені дуже придатися, і вже заради неї варто поступати саме до Києва. А тоді раптом спохоплюється: