Надія Гуменюк - Енна. Дорога до себе

— А ще БАМ у Сахарі проклала! — хихикає хтось.

— І на Північному полюсі страусів розвела, що дало змогу вирішити проблему харчування полярників — тепер у них на сніданок яєчня зі страусових яєць, а на обід — печеня зі страусового м’яса. А страуси на полюсі бігають і бігають, множаться і множаться у геометричній прогресії, як кролики на Австралійському континенті, — вже відверто кпиниться Льонька.

Клас зовсім пускається берега і дає волю язикам, щоправда, переважно хлоп’ячим. Не урок, а позакласна година з порядком денним: «Особа Ірини Сніжницької у фантазіях бовдурів». Катерина Іванівна поглядає на годинник, але терпляче чекає, поки я вийду і всі нарешті втихомиряться.

— Кореспондент на айн момент! — вставляє насамкінець і своїх п’ять копійок Сашко Будний, який сидить просто переді мною.

Шаріюся, даю Сашкові добрячого стусана в плечі й хутко йду до дверей. Розіграш якийсь, чи що? Навіщо я знадобилася якомусь кореспондентові з якоїсь там газети? Ніякого подвигу не здійснила, але й нічого поганого теж начебто не зробила.

Начебто… А чого ж тоді цей капосний черв’ячок ще від початку четвертої чверті тихенько гризе моє сумління? Чого? Ну от, знову, як уродився, — висовує свою гостру противну голівку і розтуляє ротика: «Не зробила? Хіба?»

«Ну зробила! — серджуся на ненажеру, що вже знищила хтозна-скільки моїх нервових клітин. — Зробила! Зробила!!! Але хіба від цього комусь стало зле?»

«А тобі самій?» — цинічно підсміюється нервогриз.

Мені? Ну хіба тільки мені. Бідній десятикласниці, за п’ять хвилин випускниці школи, Ірині Сніжницькій справді кепсько, дуже кепсько. Але якби я цього не зробила, було б іще гірше. Тоді б тато… Та він же навіть припустити не може, щоб я не була відмінницею. Як? Донька самого Сніжницького і не відмінниця?! А тут — «трояс» не з чого-небудь, а з самої геометрії! Караул! Рятуйте! Звідки? Чому? Що мені заважало вивчити чи й навіть визубрити напам’ять чи без пам’яті предмет, з якого треба буде складати вступний іспит до інституту? Хто мені заважав?

От я зі страху і витравила хлоркою ту злощасну трійку з геометрії за третю чверть. Попередньої було «відмінно», з великою натяжкою, але було. А тут злощасна контрольна. А математичку ще до контрольної як підмінили — що ближче до випускного, то більш неприступною та примхливою стає. Сашко Будний каже, що не тільки вона. Але досі я цього якось не помічала — з іншими предметами в мене проблем немає. Ну хіба ще трохи з хімією… А хімія для нас із татом також стратегічний предмет.

Добре, що табель із жовтуватого паперу — нічого й не видно. На білому залишився б слід від хлорки. Скільки безсонних ночей мені коштувало те виправлення! Коли скоювала маленьку аферу з перетворення цифри три на п’ять, думала тільки про одне: оцінки буде бачити тато, а отже, головне, щоб він нічого не помітив, щоб не дізнався, принаймні, зараз. А згодом, коли вже віддала табель з його підписом класній керівничці… Тільки тоді до мене дійшло, що я вчинила. У школі ж не приховаєш — ті самі оцінки виставлені й у журналі, будь-хто в будь-який момент може звірити. Тепер мене ця клята геометрія зі світу зводить: вчу і вчу, зубрю і зубрю, щоб за рік поправити середній бал. Але ці синуси і косинуси… Ці алгоритми і рівняння… Те саме, що китайська грамота. Невже колись настане час, коли мені не треба буде думати про геометрію? Невже діждуся цього?

Поки перейшла коридор, маленький черв’ячок став завбільшки з крокодила, а незрозуміла тривога переросла в жахливу паніку. Що як хтось із викладачів уже помітив мою підробку і дав знати в газету? В газеті частенько пишуть великі статті на теми моралі. Недавно я читала про десятикласницю… Ім’я її нібито змінили, школу також не назвали, тільки місто, де це сталося, але ж здогадатися неважко. Ми навіть на шкільних комсомольських зборах обговорювали ту статтю. А як напишуть про мене? А як надруковане прочитає тато? Я цього не переживу. І він, мабуть, також.

Тихенько стукаю у двері учительської, але ніхто не озивається. Та тут нікого немає. Ніякий кореспондент не приїжджав. От і добре! Кому треба було так мене розігрувати та ще й Катерину Іванівну в цей дурний жарт втягувати?

Відважно смикаю двері, заскакую в учительську, щоб переконатися напевне, що вона порожня, і з розгону падаю на груди хлопцеві, який саме йшов відчиняти. Його обличчя десь наді мною, а перед моїми очима — сірий пуловер, з-під якого визирає сорочка у дрібну сіро-блакитну клітинку. За ту коротку мить, що мимоволі тулюся до його грудей, встигаю почути чіткий стукіт серця і вловити запах молодого чоловічого тіла. Це так несподівано і бентежно, що я гублюся і не можу ні відірватися від незнайомця, ні обійти його. Стою, впираюся руками в груди і дивлюся з відстані якихось п’яти сантиметрів на пуловер і сорочку. Стою, мовчу і дивлюся.