Брати Капранови - Забудь-річка

Дедалі частіше у розмовах спливало ім’я старого гімназійного приятеля — Степана Шагути, який збирався був відсидітися у рідному Пліхові, невеличкому селі побіля сусідньої Урмані. Так чи йнак думки кружляли навколо нього — бо це був той самий «сільський родич», про якого узимку сорокового року мріяла більшість бережанських міщан. Ну нехай не родич, але близький гімназійний приятель, з яким разом з’їдено чимало солі.

Тож врешті-решт на родинній нараді Святослав поставив питання руба: треба їхати до Степана — по-приятельськи просити притулку. А там вже, як вийде. Принаймні нічого не втрачаємо. Коли щось не складеться, завжди можна повернутися.

Мати заперечила:

— Я не поїду. Твій приятель не мільйонер. Це буде занадто, якщо приїде стільки людей. Їдьте ви із Софійкою та Марічкою.

— То є неможливо! — гаряче заперечила Софія. — Як ви тут самі залишите си?

— Тьотя Маша буде не сама, — втрутився раптом Павло, який мимоволі став учасником наради. Він підійшов і взяв тітку за руку. — Я буду з нею.

Жінка із вдячністю стиснула долоню небожа:

— Ми не пропадемо.

— Нехай, — наморщив чоло Святослав. — Тоді зробимо так: я влаштую Софійку з Марічкою, а сам повернуся. — І завбачливо, щоб позбавити аргументів, зауважив дружині. — Ти мусиш їхати заради доньки.

Софія від безсилля закусила губу — бо й справді не мала іншого виходу.

І тут раптом знову озвався Павло:

— Тобі теж не варто повертатися, — сказав він тихо.

— Мені? — не зрозумів Святослав.

Павло кивнув:

— Тобі, — і ще більше стишив голос. — Зугаєвича взяли. Слідуючим може бути хто завгодно.

— Куди взяли? — не зрозумів Святослав.

— Туди, — пояснив Павло.

Тепер і до Святослава дійшов зміст почутого. Він здивовано звів очі:

— Не може бути! Цуга?! За що?

Цугом гімназисти називали українського викладача німецької Івана Зугаєвича — людину легендарну через свою фанатичну відданість навчальному процесу. Учням він рекомендувався виключно як Йоган Зугаєвич фон Доліва і це було останнє, що від нього чули українською. Цуг був вимогливим до дрібниць, а під час контрольних, щоб не списували, ставив своє крісло на вчительський стіл і так з висоти оглядав клясу, примушуючи учнів вільну ліву руку тримати піднятою догори. Але попри це він користувався незмінною повагою гімназійної братії усіх поколінь. Можливо через те, що випускники і навіть ті, хто залишив гімназію передчасно, добре вміли не тільки читати й спілкуватися німецькою, але навіть думали нею.

І таку людину арештували? Чим він може зашкодити новій владі?

— Вони беруть не за що, а за рознарядкою, — так само пошепки і для чогось озираючись, зауважив комсорг. — Раніше рознарядка була тільки на поляків. Тепер приходить і на українців. Класових ворогів.

— Класових ворогів… — повторила пані Марія. — Це я вже колись чула.

— Мені страшно, — сказала Софійка і притулилася до чоловікового плеча.

– Іжджай до свого Степана і сиди там тихо, як миша. Я тьотю Машу не кину, не бійся. На мій пайок і оклад ми продержимся. Ну й тебе попереджу, якшо шо.

— Якщо що? — стривожено поцікавилась Софія.

— Якщо за когось з вас візьмуться, — якось по-буденному пояснив Павло. — Я знаю, як це відбувається. І що робити, теж знаю.

— Святку! — здивовано витріщився на однокашника Степан Шагута. — Ти?

— Пустиш? — Святослав Ліщинський відступив від присадкуватих дверей, щоб господар побачив усю родину — Софійку з донькою на руках та зав’язані у бесаги клумаки з речами на снігу перед хвірткою.

Сани, що везли їх від Бережан, зупинилися біля повороту на Пліхів. Зупинилися, бо повороту як такого не існувало. Там, де він мав бути, розляглася осяйна снігова цілина, яку довелося долати пішки, провалюючись мало не по коліна. Лише тепер міський житель Святослав оцінив винахід гуцулів — бесаги — два клумаки на одному ремені-коромислі. Вони залишали руки вільними, і давали можливість допомагати дружині долати особливо глибокі замети.

Дитину по-циганському примотали хусткою до мами, і вона мирно сопла усю дорогу, заколисана морозяним повітрям. От яка насправді може бути користь від дружби народів, про яку торочать совіти.

Степан, як був, у сорочці вийшов за поріг і примружився під сліпучим зимовим сонцем.

— Твої?

— Мої, — несамохіть розплився у посмішці Святослав. — Софія і Марійка.

Йому було приємно похвалитися родиною перед старим приятелем, що не мав іще господині.

— А я — Степан, — схилив голову у поклоні господар, і раптом ляснув себе по лобі. — А що ж це я вас на вулиці тримаю!? Прошу до господи.