Брати Капранови - Забудь-річка

— Може, це занадто сентиментально, — знизав плечима він. — Але я подумав, що коли аж з Італії привезли, то вже тут… ну вобщем.

Зустрічною смугою рухався бронетранспортер, з люка його виднілася голова військового у шоломі, на причепі теліпався тролейбус з обвислими рогами.

— Вобщем, він же все одно її знав, ким би там не був. Правда?

— Правда, — Уляна зітхнула.

Степан простягнув руку до приймача і натиснув кнопку:

— Послухаймо, що в місті. Знайдеш якісь новини?

Уляна нахилилася до панелі. На більшості хвиль грала музика, але згодом вдалося впіймати голос диктора:

— …повідомляють, що власники джипів утворюють мобільні бригади з витягання машин і запрошують бажаючих приєднуватися, в мережі створено спеціальну сторінку.

Уляна зі Степаном перезирнулися, згадавши свого рятівника.

— Київська міська держадміністрація заявляє, що на вулицях працює вся снігоприбиральна техніка, наявна у підприємств міста, на розтягування заторів кинуто навіть військових. Ну а на Андріївському бачили голих сноубордисток. Як повідомляють очевидці, дві молоді киянки спускалися узвозом на сноубордах, з одягу маючи на собі лише окуляри. Фотографії сміливіць незабаром з’являться на сайті. А ви залишайтеся на нашій хвилі.

Радянські свята завжди дивували Уляну. Починаючи з Жовтневої революції, яка відбулася у листопаді, і закінчуючи сакральними травневими — так званим Днем солідарності трудящих, який називався Днем, але відзначався цілих два, а також Перемогою, що порівняно з Європою запізнювалася на добу, і на цілих дві — відносно Британії. Як таке може бути, щоб спочатку у війні перемогла Британія, за нею — решта Європи, і лише згодом Радянський Союз, зрозуміти було неможливо, так само, як і пояснити, чому, скасувавши Жовтневу революцію, влада України не зачепила «свято трудящих», яке святом вже давно не було, перетворившись на ритуал посадки городів. А може, тому й не зачепила, що для українців городи — святиня, значно більша за «міжнародну солідарність». І попри те, що, Богу дякувати, родини вже не залежать від урожаю картоплі, як це було в 90-ті, все одно на травневі вся Україна схиляється до землі і кланяється їй у якомусь містично-ритуальному шалі. Уляна з калькулятором у руках неодноразово доводила мамі, що не варто наживати собі радикуліт заради того, що в сезон на базарі буде коштувати копійки, але у відповідь чула: «А що люди скажуть, що у мене город не засаджений? Що я — ледащо?». Тому врешті-решт вона зрозуміла, що це незбориме, що земля вимагає, аби їй вклонялися, аби її шанували, обробляли, і ні до чого тут ціни, економіка та калькулятор. Так було завжди — і крапка.

Втім, життя не стоїть на місці, і Верховна рада, дбаючи про свій народ, встановила, що святкові дні, які припадають на суботу-неділю, вимагають продовження бенкету і автоматичного пересування вихідних ще на день-два. В результаті травневі свята перетворилися на такі собі різдвяні канікули серед весни. Проблемою було лише те, що від Першотравня до Перемоги — цілий тиждень, і хоч-не-хоч, а у суцільний відпочинок втручається кілька робочих днів. Однак тут на допомогу завжди приходив Уряд, який переносить ці робочі дні на якісь наступні суботи, щоб не псувати людям відпочинок. Ну а коли ще й Великдень припадав на початок травня — тут взагалі півмісяця ставало суцільною відпусткою.

Саме так трапилося цього року, тому, з осудом дивлячись на Улянин животик, що вже досить помітно випинався під сукнею, шеф зітхнув і дозволив їй у невеличку перерву між святами «працювати вдома» — а насправді валятися на канапі, до чого останнім часом вона була схильна. Вагітність сильно змінила плин життя — на роботі тепер їй фактично не доручали нових справ — а який сенс, якщо все одно до кінця не доведе. Уляна потроху перетворювалась на захребетницю, яку не можуть скинути з плечей через повагу до минулих заслуг.

Степан нарешті вийшов-таки на роботу у службу безпеки невеликого банку, де, як з’ясувалося, працював його колишній армійський товариш. Графік його роботи не залежав від свят, тому травневу «відпустку» вони проводили у Києві, спустілому та повільному. Такий Київ нагадував Уляні 90-ті, університетські часи, коли на перехрестях стояли регулювальниці, а люди пересувалися вулицями неспіхом, вітаючись зі знайомими та зупиняючись погомоніти, зовсім, як у провінційному Очакові.

Уляна багато гуляла, здійснила з Настунею ритуальні відвідини зоопарку, який останнім часом зажив слави завдяки гучним смертям тварин — слон, крокодил, біла верблюдиця, олень, страус, лама, павич загинули тут одне за одним, немовби не витримали нової української влади. Потім з’їздила на жіноче родео — так Степан називав ходіння крамницями — а треба було купити на літо сукенок, та й собі придивитися якісь штани для пуза, бо в старі воно вже не вміщалося, доводилося застібати їх попід самим низом, як роблять дядьки з пивняками.