Брати Капранови - Забудь-річка

Так пригрілася на дивані, що ледь переконала себе зібрати з підлоги речі, вкинути їх у брудне та переміститися спати до ліжка. Дасть Бог світ, дасть і совіт.

Зранку прокинулася нерано — бо субота. Визирнула у вікно і остовпіла.

Бо Києва не було. Існував лише сніг — білий, масивний — він вкривав усе до обрію, не залишаючи місця людині. Машини на стоянці перетворилися на кучугури, укриті з головою, наче іглу в ескімосів, двір став білим незайманим полем, якого не торкалася людина ба навіть звірина не залишала слідів, і лише двірничка з лопатою в руках намагалася продовбати вузеньку стежинку від під’їзду до дороги, з відчайдушністю мурахи, що самотужки намагається розкопати скіфську могилу. Дорога теж була білою — бо машини здалися незборимій стихії і зупинилися на узбіччі, хто куди доїхав, лиш де-не-де виднілися самотні постаті людей, що за повної відсутності тротуарів, захованих білою ковдрою, шпацирували просто серединою дороги, і їм ніхто не заважав. Дерева з готовністю прийняли на себе забуту вже зимову вагу, і присіли під нею — а туї та ялинки привалило так, що вони перетворилися на снігові горбочки. Вітер стишився, але сліди його нічних забав залишилися у вигляді високих, у людський зріст, заметів, що зібралися попід трансформаторною будою та біля навітряної стіни будинку. А головне — на вулицях було незвично порожньо, немовби люди поїхали з міста чи заховалися від небаченої хвороби. Поодиноке ворушіння двірників та перехожих лише підкреслювало порожнечу снігової пустелі. Це була велична й водночас страшна картина. Такого Києва Уляні бачити ще не доводилося, та й навряд чи хтось бачив його таким.

Інтернет працював, однак користувачі переважно спали, зморені боротьбою зі стихією. Катька відповіла есемескою, що діти ще у ліжках і нічого нового, слава Богу, не відбувається. А Черешенька раптом передзвонила і почала збуджено розповідати, що Вікінг оце щойно приїхав з роботи, що він був у пробці чотирнадцять годин, що в нього сів мобільних, скінчився бензин, урвався терпець, але все одно нічого зробити не міг, що вона хвилювалася, але не хотіла нікого турбувати, що уся влада — наволоч, що так більше не можна… Уляна слухала і думала про своє — як там Степан летить із Сибіру. Вже де-де, а там, мабуть, знають, що таке сніг, і він зрозуміє, якщо вона не зустріне. У крайньому разі щось вигадає, може, переночує у готелі в аеропорту — а що робити, коли стихія. Стихія. Стихія — чудове виправдання на всі випадки життя. Форс-мажор, як кажуть юристи. Обставини непереборної сили. Це коли кожен залишається при своєму і звільняється від подальшого виконання контракту. Колись це звалося волею Божою, нині — форс-мажором.

— Чотирнадцять годин за кермом. Ти уявляєш?

Уляна не уявляла. Чесно. Але впродовж останніх років забагато трапилося такого, що раніше навіть уявити собі не можна було, і люди втратили здатність дивуватися.

— Добрі люди чай розносили. Цим і грівся.

А це вже дивно. Бо, здавалося, Майдан з його взаємодопомогою, чаєм та бутербродами залишивсь в далекому минулому.

Велике місто завмерло під сніговою ковдрою. Хіба що метрополітен прокинувся і спокійно, наче нічого не сталося, ганяв під землею свої поїзди — проте інтернет не так радів цьому, як обурювався тим, що влада не перевела метро на цілодобовий режим, що було б цілком логічним. Втім, яка там влада — вона вся на футболі, футбол для неї — святиня, нова національна ідея, а мільйони киян та десятки тисяч машин — то таке.

Проте хоч скільки пиши в неті, а сніг залишається снігом. І Бориспіль, куди мав прилетіти сьогодні Степан — за десятки кілометрів звідси, пішки не дійдеш. Зустріти немає чим — її машина залишилася біля офісу, його — похована тут попід вікнами, у велетенській братській могилі зі снігу, такій, що не розкопати, а навіть якщо розкопати — з двору не виїхати, бо снігу вище коліна, а якщо все-таки прорити тунель до дороги, що само по собі є неможливим, то вже дорогою проїхати можна хіба джипом, та й то хіба тим, з Драгобрата, з ланцюгами на колесах. А жодного трактора чи іншої техніки для прибирання снігу не видно і не чутно.

Уляна подумала про це і вирішила набрати Степана, однак безрезультатно. Він був поза зоною. Певно, в повітрі. Це було погано — тільки уявіть, прилетіти додому і опинитися в обложеному аеропорту.

У душі панувало сум’яття, в тілі — нудота, яка віднедавна оселилася в організмі. Цікаво, як відреагує Степан?

Вагітність захопила її зненацька, втім, як це завжди буває. Спочатку не звертала уваги на цілком однозначні (як стало зрозуміло згодом) ознаки — мало там що. Закрутилася у справах, роботі, квартирі. Потім замислилася, зробила тест, після чого замислилася ще глибше. І лише коли Степан полетів, зібралася до лікаря, де отримала остаточний вердикт.