Брати Капранови - Забудь-річка

Тільки зараз він почув, як калатає серце — у скронях, у руках, ногах і у грудях, що воно їх просто розривало своїми ударами. Степан спочатку стояв, сторожко вдивляючись у півтемряву, а потім сів навпочіпки, не відпуекаючи настовбурченого автомата.

У голові панував повний гармидер, мозок відмовлявся розуміти те, що відбувалося, а тим більше прогнозувати щось наперед. А проте відчуття ловили кожен порух повітря, і зброя у руках сама собою ходила з боку в бік. Три роки на фронті привчили не дивуватися нічому, а тільки стерегтися незрозумілого, бо зазвичай воно призводить до найпростішого та найбанальнішого на війні результату — смерті.

Очі поволі звикали до сірого сутінкового світла і розрізняли у ньому окремі постаті.

Лісова стайня була наповнена людом у військовому одязі — не солдатами, ні, бо солдат — це той, що воює. Хіба арештантами, впольованими СМЕРШем на лісових стежках. І хоча людей було багатенько, але кожен існував окремо, кожен на своїй ділянці підлоги чи у відвойованому кутку, скоцюрблений чи випростаний, молився чи марив, розмовляв сам із собою, згадував, каявся, картав себе та інших, мимрив, приспівував, бурчав. Багато людей, а за благенькими дверима лише один смершовець, і далі — ліс.

Тут кожен був сам по собі і сам за себе. Немовби готувався звалити усі провини на сусідів — мовляв, а я що? — це все вони, я ні до чого. Чи давно сиділи тут, чи ні, було незрозуміло, та й запитатися ні в кого. Бранці сприйняли нову людину з автоматом, як щось цілком природне, можливо, як охоронця, що мав сторожити зсередини. А може, й просто не помітили, міркуючи над своєю долею, бо опинитись у руках СМЕРШу — найгірший сон кожного військового. Сморід немитих тіл піднімався попід стріху — і це, певно, було єдиним проявом людської сутності у стайні, прилаштованій під в’язницю.

Сонце десь там у лісі сідало за обрій, занурюючи приміщення у суцільний морок. Сірі постаті у пілотках, подекуди й у кашкетах, покашлювання, вовтузіння, бурмотіння цілковито наповнювали простір.

Розвідник Шагута, принишклий у кутку з автоматом, був тут зовсім чужим, немовби причаївшись біля німецької траншеї, спостерігав за побутом окопної зміни, вичікуючи можливості взяти «язика». І тільки стукіт серця видавав у ньому живу, споріднену з іншими істоту.

Один з арештантів підійшов до дверей і почав проситися до вітру. Знадвору відповіли матом, і бідолаха мусив відійти у куток, щоб справити потребу. Люди поруч незадоволено забурчали та стали відсуватися. Хтось застогнав.

Степана не полишало враження, що все це не насправді, що поруч не люди, а якесь живе тісто, без волі і сенсу, і що саме таке роз’єднання і робить усіх суцільною сірою масою, бо з’єднавшись бодай утрьох, бранці з легкістю висадили б двері та роззброїли вартового. Однак щось заважало їм — чи віра у те, що все це помилка і завтра «начальство розбереться», чи то одвічна селянська покірливість, а чи релігійна впевненість у волі Божій — хоча звідки у комуністичній країні така впевненість? Але щось незрозуміле тут безсумнівно було.

Штрафбат — це мінімум, який чекав на дезертира. А дезертирами тут були усі, хто не був диверсантом чи шпигуном. Штрафбат — це право кров’ю викупити свою провину, це смерть у розстрочку, неминуча й лиха. Це розвідки боєм, лобові атаки, мінні поля, танки, прийняті на груди, як ковток горілки, це командири, які стріляють в голову за найменшу провину, це право загризти тих, хто поруч, заради марного сподівання на порятунок, це право бути покійником ще до смерті. Про штрафбат багато що розповідали.

Інший варіант — куля в потилицю, як диверсанту, надійно та просто, без усіх цих сентиментів. І невідомо, що краще.

Проте головна незрозумілість загніздилася у Степановій душі. Ще годину тому він мріяв про зустріч з дружиною, про доньку — але зараз бодай іскри такої в думках не проскакувало. Навіть відчуття не було, що за кілька кілометрів свої. Мабуть, якби ситуація була інакшою, він би здивувався своїй черствості, але наразі голова дзвеніла від порожнечі, а руки судомно стискували руків’я зброї. Поткнеться хто — одразу вогонь. Розвідка зброї не здає.

Знадвору топтався вартовий, потім почулися кроки, голоси — напевно, прийшла зміна. Зовсім споночіло, але це було байдуже. Степан пантрував півколо перед собою, ззаду маючи тоненьку дерев’яну, беззахисну проти куль стіну. Та й спереду хіба він міг одним стволом захиститися проти серйозного супротивника? А якщо хтось з арештантів вирішить забрати автомата? Стріляти? — це приверне увагу смершівців, і вони покришать усіх, не заходячи досередини.