Давид Гроссман - З ким би побігати

Шай, занурений у себе, наполегливо уникав дивитися на неї. Підтоптаний старий вісімнадцяти років. Тамар сиділа навпроти і за звичкою, що перетворилася на другу натуру, вбирала його слабкість. Уже за хвилину її геть розвезло, тіло осіло в такій самій, як у нього, розчавленій позі. Вони були у цю мить схожі одне на одного, мов дві однакові карти, і якби хтось звернув на них увагу, підозри виникли б неминуче. Тамар згадала домашні суботи — до того, як на них впало нещастя з Шаєм, — згадала марні мамині спроби хоч раз на тиждень влаштувати спокійну вечерю, без скандалів і суперечок, щоб хоч раз на тиждень вони побули родиною. Мама запалювала свічки і промовляла благословення, ба більше, придумала якийсь «церемоніал», аби кожен член родини розповів про що-небудь «зворушливе», що він пережив за минулий тиждень... Вперше з того часу, як вона покинула дім, у Тамар прокинулася туга за мамою, за дурною її захопленістю, яку всі вони вічно давили, навіть з якоюсь жорстокістю давили, за цими її безглуздими, відчайдушними вивертами... Мама, яка так не вписувалася в їхню колючу, похмуру сімейку. Життя з ними перетворило її на жовчну і сварливу істоту, а колись же вона була зовсім іншою... А й справді, думала Тамар, роздивляючись минуле в новому світлі, бідолашна мама все життя прожила на ворожій території, побоюючись, що почнуть потішатися з її слів, надриваючись у безнадійній війні за те, щоб пробитися крізь броню батьківського сарказму, геніальність Шая і небажання Тамар бути їй за подругу, сестру і домашнє звірятко... На мить Тамар поринула у свої думки і забула, де вона зараз. Її затопила хвиля жалості й болю, жалю про непоправний крах їхньої родини, про чотирьох людей, що залишилися посеред усього світу наодинці з собою. Але разом з тим її затопило ще й бажання щиросердо поговорити з ким-небудь стороннім, який не належить до їхнього клану, передати йому хоч дещицю тягаря, що надсаджує їй серце.

Шай зітхнув. Вона почула його легке зітхання в загальному гулі, і в неї теж вихопилося зітхання. Вони подивилися одне на одного. Хто знає, що зараз роблять батьки, подумала Тамар. Самі вдома, по обидва боки величезного обіднього столу. Кілька днів тому вони повернулися з відпустки.

— Саме цього року ми від поїздки не відмовимося! — категорично заявив її батько з властивою йому підкресленою жорсткістю. — Життя триває. І крапка.

Сказав, як одрізав, і права брова у нього судомно сіпнулася, немов хвіст у ящірки, суперечачи масці непроникної байдужості. А потім, звісно ж, вони почали одержувати листи, які вона залишила Леї. «Не шукайте мене» — в кінці найнудніших і найзаспокійливіших історій, які вона вигадала. І ще: «У мене все гаразд, правда. Не хвилюйтеся. Дайте мені місяць, не більше. Тридцять днів. Коли я повернуся, то все поясню. Ось побачите, все буде добре. Повірте мені, будь ласка, я обіцяю».

— Ну тепер тримайся, — шепнула їй Шелі, виводячи її з напівдрімоти. — Коли Аді тут, урочистий спіч забезпечено, готуй хусточку до носа.

— Дорогі юнаки й дівчата, — почав Пейсах, піднімаючи келих з вином. — Ось і пройшов-пролетів ще один тиждень, і ми раді знову зібратися тутечки всі разом, як одна велика і дружна родина, і в святості зустріти царицю-суботу.

— А-мен! — шепнула Шелі, і Тамар штрикнула її в бік, щоб та припинила смішити.

— Ось і цього тижня кожен з нас робив свою роботу, старався і трудився, заслуживши по праву свій суботній відпочинок.

Тамар подивилася на Пейсаха, і він знову здався їй іншим, повним педагогічної — якщо не сказати, державної — величі.

— Старожили знають мій девіз: мистецтво — це максимум двадцять відсотків таланту і вісімдесят відсотків тяжкої праці.

— І ще п’ятдесят відсотків доходу, — шепнула Шелі, і хтось праворуч од неї пирснув.

Пейсах устромив у неї обурений погляд.

— І я хочу ще раз сказати вам, який я гордий і щасливий бути тим, хто вирощує і плекає вас. Я знаю, що є серед нас друзі, які переживають зараз не найлегші часи, і ми не ліземо один одному в душу і поважаємо незалежність кожного. Але, попри все це, як ваш друг і наставник, я дозволю собі сказати вам, що кожен тут суперпрофі, і ми завжди пам’ятаємо наше залізне правило: шоу має тривати, навіть коли ти встав не з тієї ноги, головне — щоб публіка нічого такого не відчула.

— А тепер — Рубінштейн, і всі вільні, — крізь зуби процідила Шелі.

— І як сказав один великий артист, Артур Рубінштейн...

— Хай святиться ім’я його, — продовжила Шелі, й кілька голосів пошепки відгукнулися: