Давид Гроссман - З ким би побігати

— Ти... — Пейсах прихилився до стіни і потерся об неї якимсь ковзаючим рухом, від якого у Тамар чомусь раптом звело живіт. — Ти ніколи нічого не навчишся, еге ж? — Пейсах говорив дуже повільно, майже по складах. — Одного чудового дня, прекрасна моя леді, одного чудового дня ти ось на стілечки перетиснеш, — він показав на пальцях, — і одразу опинишся в ду-у-уже неприємному становищі. Ду-у-уже, ду-у-уже неприємному.

Ось тепер Тамар виразно побачила, як добродушний ведмедик обернувся на досвідченого дикого ведмедя з могутніми кігтями. Вона з подивом подумала, що навіть шкіра на його обличчі задубіла.

— Ну то до чого ти ведеш? — зітхнула Шелі і, на радість Тамар, обернулася до Пейсаха спиною.

— Повір мені, що до цього ду-у-уже недалеко, вже ду-у-уже, ду-у-уже недалеко. Одного чудового дня мій терпець урветься, і ми тоді помилуємося на твоє геройство. Як тоді, пам’ятаєш? Пам’ятаєш, як приповзла вночі вся в кровищі і в синцях, благаючи, щоб тебе взяли назад? Пам’ятаєш чи забула?

Шелі зосереджено стежила за кілечками диму, що пливли до стелі.

— Тому сиди і не варнякай, не псуй мені нову дівку. Ви б краще спустилися на кухню допомогти з вечерею.

— З пюре, — поправила Шелі.

Пейсах люто зиркнув на неї і вийшов.

— Ти його зовсім не боїшся, — здивувалася Тамар.

— А що він зі мною зробить? Я йому до зарізу потрібна.

— Чому?

— Та ти знаєш, скільки я йому щодня приношу? Вже не менше п’ятисот шекелів.

— П’ятисот? — Тамар вражено помовчала. — Самим лише співом?

— Я не співаю, — розсміялася Шелі. — Я пародіюю. Таке собі комік-шоу, здебільшого співачок показую.

— То чому ти не працюєш сама? — спитала Тамар. — Чому ти повинна віддавати йому гроші?

— Тому що сама на вулиці — не канає. Деньків два-три ще можна. Тебе тільки перевіряють здалеку. Перевіряють, чи не підсадна ти часом. А вже потім починається справжній морок. Ти вже мені повір, я пробувала. Чула, що він розповідав? Я рачки приповзла.

Тамар на хвильку задумалася, а потім попросила:

— Покажи Ріту.

— Тобі, чи що? Ніби персонально? А чого, ноу проблем!

Шелі зіскочила з ліжка, набрала повні легені повітря.

Тамар мимоволі усміхнулася.

Шелі показала Ріту, Мадонну, а під кінець і Ципі Шавіт з її «Всі пішли на свято». Співати вона не вміла, Ідана б просто вирвало, але у неї був радісний, іскристий талант, здорова, без потреби виправдовуватися грубість, і Тамар реготала до сліз, устигнувши подумати, що з Іданом і Аді вона завжди сміялася зовсім іншим, розсудливим сміхом. А потім Шелі стомилася і миттєво вирубилася — просто простяглася на своєму матраці, сказала: «Ніч», накрилася з головою й одразу заснула.

Тамар посиділа на краєчку ліжка, трохи приголомшена таким стрімким розставанням. Потім кивнула Дінці і шепнула: «Ходім». Треба спуститися на кухню — і щоб Пейсаха зайвий раз не дратувати, і щоб почати освоюватися в цьому «пансіоні».

Наступного ранку Тамар розбудили о шостій годині. Худий хлопець з густими бачками грубо розштовхав її:

— Ану вставай! Через півгодини чухаємо.

Їй здавалося, що вона не спала всю ніч. До третьої раз у раз поглядала на годинник, все дослухаючись, чи не відчиняються зовнішні ворота: а раптом він приїде пізно вночі, можливо, він виступав сьогодні в якому-небудь віддаленому місті? І ось уже ранок, і треба влізати в одяг. Тамар завмерла, дивлячись на свій рюкзак — адже він лежав не так. Вона обережно відкрила клапан. Шекелева монетка, яку вона напередодні поклала між двома шкарпетками, зникла. Монетка виявилася на дні рюкзака, і Тамар зрозуміла, що вночі, після того як вона все-таки заснула, хтось порпався в її речах. Добре, що ті п’ять доз вона заховала в колготках, а браслет зі своїм ім’ям залишила в камері схову.

Шелі все ще спала, згорнувшись у тугий клубок, — мабуть, уявляла себе уві сні тендітним малям. Дивлячись на неї, Тамар згадала, як Шелі поставилася до неї, як легко і природно покликала до себе в кімнату і як смішила її, не звертаючи уваги ні на її підозрілість, ні на скутість. «А є ж люди, яким зі мною легко», — думала Тамар, зав’язуючи шнурки.

Разом з Дінкою вона спустилася на перший поверх. Там уже крутився дехто з тих, кого вона бачила за вечерею. Коридор був повний метушні. Пейсах походжав між хлопцями і дівчатами — прямо як полководець перед битвою. У руках він тримав великого червоного записника.

— Ти, — він тицьнув пальцем у худого, як скелет, хлопця з бачками і стрижкою під Елвіса, що розбудив Тамар, — цього самого з палицями береш у Нетанію. Півгодини на мідрахів, біля старого поштамту, знаєш? Там, де раніше був кінотеатр «Шарон»? Гаразд, потім рвете кігті у Кфар-Сабу, на площу перед торговельним центром, там він свої справи закінчує, і ви руки в ноги — у Герцлію, до цього, як там його, «Будинку громадянина», чи що? З клумбою ще? Ну так, слухай мене: ви туди прибуваєте о дванадцятій тридцять і ні хвилиною пізніше, усьок? Далі, ти там з ним залишаєшся двадцять п’ять хвилин, не більше. Кому потрібно більше? Скільки часу можна шкутильгати на хідлях? А звідти ракетою мчиш його на площу Ордеа в Рамат-Ган. Скільки набралося у тебе? Чотири? Мало. Почекай хвилинку.