Давид Гроссман - З ким би побігати

Якийсь час Тамар сиділа на ліжку, ворушачи великими пальцями ніг, потім боязливо, крадькома випросталась на всю довжину, відчувши всі ями й горби матраца, колючість грубого коца.

— Вітаю! — сказала Шелі. — Це тут найважчий момент, як у море увійти, коли вода тобі сама знаєш куди потрапляє.

— А скажи, — спитала Тамар, — чому майже нікого немає в кімнатах?

— Таж усі виступають.

— Де виступають?

— По всій країні. Пізно ввечері потихеньку почнуть вертатися. Деякі два-три дні проводять на виїзді, але потім все одно повертаються. А увечері в п’ятницю тут усі на місці. — Шелі випустила кілечко диму й, усміхнувшись йому услід, додала: — Як велика родина.

— Ага. — Тамар взяла інформацію на розум. — А як тутешня публіка?

— Всякі є. Деякі — путящі хлопці й дівчата, просто супер, ну це більше ті, які грають. Але є й зовсім негідь. А в основному — психи. Не те що поговорити ні про що, вони тебе впритул не бачать, майже весь час обдовбані. А коли ні, — вона махнула рукою із сигаретою, — краще триматися від них подалі. Їм тільки покажи слабкість — живцем зжеруть.

— Обдовбані? А цей... Пейсах сказав, що...

— ...що тут наркота забороняється. Ая-а-акже! — басовито протягнула Шелі. — Його ж бо за дулу не схопиш!

— Правда?

— «Правда?» Ну й тютя ж ти, я тащуся від тебе. — Шелі втупила в неї запитливий погляд. — Знаєш що, не місце тобі тут. Тут тобі не...

Вона замовкла, підшукуючи слово, і дійнята до живого Тамар закінчила про себе: «...не те що в твоїх книжках».

Але Шелі не захотіла її ображати. Вона усміхнулася, намагаючись швидше перескочити через небезпечну баюру:

— А хто тут збуває цим виродкам дур за роздутими цінами, га? А хто так піклується, щоб завжди, завжди, розумієш, тут не переводилися трава і кислота? Може, не він? Не його бульдоги?

— Що за бульдоги?

— Мордовороти, які розвозять нас і охороняють під час виступів. Ти ще їх узнаєш, і дуже добре узнаєш. А він ніби ні фіґа не в курсі, січеш? Чистенький. Типу про мистецтво думає, та про те, як нас уберегти від вулиці й нагодувати бідних сиріток гарячим обідом, — натуральний Януш Корчак [32] Януш Корчак (справжнє ім’я — Генрік Ґольдшмідт, 1878—1942), відомий також як Старий Лікар або Пан Лікар — польський педагог і просвітитель, громадський діяч єврейського походження. Загинув у німецькому таборі смерті. . Таж і дня не проходить, щоб вони не намагалися мені штовхнути товар. Тобі теж пропонуватимуть.

Шелі злегка повернула голову і подивилася на Тамар:

— Ну, може, і не з самого початку. Спершу перевірять, хто ти така. Чуєш, а ти взагалі вживаєш?

— Ні.

Тамар тільки одного разу курнула під час тієї поїздки в Арад, і все. І коли їй потім пропонували, вона щоразу відмовлялася, навіть не дуже розуміючи чому. Напевно, її внутрішній світ просто відторгав чужі йому речовини.

— Твоє щастя. Я теж — ні. У мене характеру вистачає. Навіть не торкаюся. Ну раз на тиждень — косячок, тільки щоб душу провітрити. Іноді, ну коли вже зовсім, ну прямо зовсім фіґово, трохи сніжку, і все. Героїн? Та хай мені хоч мільйон доларів сюди покладуть — не доторкнуся. З двох метрів патиком не доторкнуся. Красно дякую! Життя моє і без того під укіс понеслося, то я хоч при повному розумі зможу спостерігати ко-о-ожен свій крочок униз.

Тамар хотілося запитати про Шая. Чи бачила його Шелі і в якому він зараз стані? Чи живий узагалі? З величезним зусиллям вона стрималася від запитання. Адже хоч якою б милою здавалася Шелі, вона запросто може виконувати наказ Пейсаха — розкрутити новеньку на відвертість. Підозри ці не були нічим підкріплені, та ще й припахали підлістю щодо Шелі, але за останні місяці Тамар привчила себе підозрювати всіх і кожного. Найгірше було те, що Шелі чудово відчула, як Тамар закрилася, сховалася у своїй мушлі.

— Та я все ж одного не розумію, — сказала Тамар після тривалої мовчанки. — Для чого йому це місце, Пейсаху цьому? Що він з цього має?

— Мистецтво! — розсміялася Шелі і презирливо пустила у стелю цівку диму. — Пейсах собі власну приватну антрепризу з персональними артистами стелепав. Він організовує, він розподіляє виступи, відвозить-привозить, та у нього вся країна в руках. Великий бос! Імпресаріо-пісуаріо! Він усе це обожнює. І не забудь, що грошики течуть річкою.

— Це як?

— Грошики... — Шелі пошелестіла уявними купюрами, багатозначно облизнулася. — Бабки, тугрики, фунтики, динарики...

Тамар, на мить забувши про свою тугу, розсміялася.

— Але ж це не... тут напевно щось іще є, га? Інакше навіщо все це? — Тамар обвела рукою колишню лікарняну палату. — Не може бути, щоб усе це він затіяв заради кількох шекелів, які ми заробляємо. Хіба таке буває?