Давид Гроссман - З ким би побігати

Адже навіть якщо Пейсаху подобалася роль «маленького удачливого вилупка», то й тоді в головоломці бракувало якоїсь важливої ланки. Якось не зв’язувалися витрати і доходи. Була якась невідповідність між розмахом справи, між цим величезним будинком, між павутиною, що обснувала всю країну, і розмірами прибутку, який Пейсах міг вигребти з шапок на вуличних тротуарах.

Шелі помовчала, стиснувши сигарету губами.

— Зараз, коли ти говориш...

Вона гмикнула, і Тамар несподівано відчула недовіру.

— Ти що, ніколи про це не думала?

— А я знаю? Думала, не думала... Яка різниця? Може, спершу думала. Факт. Спершу до фіґа думають. Гвинтики-шпунтики крутяться в довбешці як заведені. А потім забуваєш, звикаєш. — Шелі підтягнула коліна до живота, вся зіщулилась. — Устаєш вранці, і тебе волочать на шоу. Два виступи, десять виступів. За один день устигаєш попрацювати в Тель-Авіві, Холоні, Ашкелоні, в Нес-Ціоні, в Рішоні. Намагаєшся не слухати цих виродків, цих його цепних псів. Коли вони пащу роззявляють, хочеться негайно подзвонити Дарвіну і сказати йому: «Сер, ви добряче помилилися, людина не пішла від мавпи, а деградувала в неї!»

Шелі почухала під пахвою, спіймала уявну блоху, повертіла її перед очима і клацнула зубами.

— Двічі на день тобі купують яку-небудь жратву. Хаваєш на вулиці, у смердючому підворітті або в машині. Спиш там же. Потім тебе будять. Виступаєш, гадки не маючи, де ти — у Бат-Ямі чи Нетанії. Від гівна гівна не шукають. Усі вулиці і площі схожі одна на одну. Піпл однаковий скрізь, усіх пацанів звуть Дан, усіх дівчат — Іфат, окрім росіян, звичайно, — ці всі Жеки та Машулі. А всі інші — просто безіменні скуперфілди. Позавчора мені один козел, уявляєш, кинув у кепку двадцятишекелевий папірець і поліз вигрібати п’ятнадцять шекелів здачі. Тільки дивом я не врізала йому добрячого стусана. Ну ось, після кількох таких деньків ти вже не розбираєш, ранок у тебе чи вечір, приїжджаєш ти чи від’їжджаєш. Закінчуєш своє шоу, аплодисменти, дуже вам вдячна, збираєш грошики і гребеш на стрілку, де тебе вже чекає тачка або, навпаки, чекає когось іншого в іншому місті, ось і смажишся кілька годин на сонечку.

Обличчя Шелі стало жорстким, сповненим ненависті і якимсь занадто дорослим.

— Нарешті тачка приїжджає, цей твій лімузин, «ламборджині», «мазда», «субару» трахана. Залазиш у неї, мов те ягнятко, і кемариш ще годинку, щоб відмазатись від базару про теорію відносності з цією сарделькою за бубликом. На кінець дня вже ні фіґа не пам’ятаєш: де була, що робила і як тебе звати. А коли тебе привозять під ніч, ледве вистачає силоньки, аби проковтнути це згоріле на хрін пюре Пейсахової матусі, заповзти у свою нору і впасти в сплячку. Ось бачиш, — Шелі широко усміхнулася і низько вклонилася, — справжнісінька шикарна житуха мегазірки.

Тамар довго мовчала, відчуваючи, як затерпли суглоби, ніби під ударами, які ще тільки чекають на неї.

— А як же ти тут сьогодні?

— Сьогодні, — розсміялася Шелі, — до мене приходила інспекторка з поліції, така, знаєш, старперша зі значком, яка вважає, що після тостера вона — найбільший винахід Господа Бога. Зате у мене разок на місяць є вихідний — щоб вислухати всі ці «Ну скажи мені, Шелі, чому ти не хочеш допомогти нам допомогти тобі?»

— А що ти таке зробила, якщо тобою цікавиться поліція?

— Що я зробила? Ти краще спитай, чого я не зробила! — Шелі зніяковіло хихикнула. — Ну ти даєш... одразу видно, що ти новенька. Тут у нас про таке не питають. Тут чекають, щоб тобі самі розповіли. Не розповідають — не питай. Ну, коли ти вже спитала... то я тобі відповідаю: я нікого не замочила, окрім кількох пачок «Мальборо», які законно експропріювала. Ну як, ти ще не гепнулась з ліжка?

— Ні. Так ти що, украла сигарети?

— Першого ж дня, як втекла з дому, у мене свиснули гаманця. Ще на центральній автобусній станції в Холоні. А я без сигарет тут же, на місці, можу копита відкинути, це тобі не жрачка і не водичка. Звідки мені знати, що у них там телекамери, детективи та інша бодяга?

Дінка загавкала. На них упала широка тінь. У дверях, цілком заповнивши отвір своїм тілом, стояв Пейсах. Тамар здригнулася від думки про те, що він слухає їх уже кілька секунд. Щоб пройти в кімнату, Пейсаху довелося пригнути голову. Очі з неприязню вивчали дівчат.

— Вже клуб тут мені організували? — гаркнув він.

— А чого, не можна? — обурилася Шелі.

Він принюхався.

— Припни язика, та дивися не спали матрац!

— А чого? Тобі що, і клопи знадобилися? Стоп-стоп! Еге ж, блошиний цирк, як у Чарлі Чапліна! — І Шелі показала, як блоха скаче з однієї руки на другу.