Давид Гроссман - З ким би побігати

І другого дня, проведеного на вулиці, нічого не сталося. Тричі Тамар співала на Бен-Єгуді, один раз біля входу в будівлю «Клаль» [25] Адміністративно-торговий центр на вулиці Яффо. і двічі на Сіонській площі, яка вдень була зовсім іншою, майже затишною. Тамар уже вирізняла обличчя з натовпу: крамарі, торговець свіжими соками, який пригостив її великою склянкою манго-персикового і сказав, що від її співу в його фруктах робиться більше соку. Дівчата-патрульні привітно усміхалися їй, а старий росіянин з акордеоном розповів про себе, про консерваторію, в якій вчився, і попросив не співати, поки він грає, а то він нічого не заробить.

Після дюжини виступів Тамар уже знала не тільки як, а й що саме треба співати. Пісенька «Мені шістнадцять, скоро буде і сімнадцять» із «Звуків музики» завжди здавалася їй надто солоденькою, але у публіки вона мала успіх і незмінно викликала бурхливі оплески і приплив грошей. Те ж саме відбувалося і з старою доброю «Я відлітаю в реактивнім літаку». Тамар співала їх знов і знов, чергуючи — для власного задоволення — «Маленьким принцом з другої роти» або чим-небудь меланхолійним і милим з репертуару Шалома Ханоха. І навпаки, коли вона одного разу зважилася заспівати перед колишнім будинком Кнесету арію Барбаріни з «Весілля Фіґаро», свій коронний номер, публіка розійшлася не дослухавши, люди голосно сміялись, а якась пацанва прилаштувалась у неї за спиною і кривлялася, передражнюючи її. Тамар усе-таки дотягла до кінця, спостерігаючи, як люди, немов виноградини від грона, відриваються від натовпу слухачів і зникають, ніби вона для них недостатньо гарна. Після цього у неї спалахнула коротка, але люта суперечка з самою собою (а насправді з Іданом): чи треба за будь-яку ціну залишатися вірною собі, чи краще підстроюватися під смаки публіки («здатися бидлу», уточнив Ідан). І Тамар вирішила, що заради головної мети не соромно й поступитися принципами, виявити гнучкість (Ідан потарабанив по столу довгими блідими пальцями, задумливо подивився кудись угору і нічого не сказав) і навіть мати від цього насолоду.

Ніч вона знову провела в підвалі батьківської контори, ледь-ледь утримавшись від того, щоб не попростувати у бік сарайчика Леї, який уявлявся їй Храмом Чудових Страв, Кришталевих Водоспадів і Шовкової Білизни. Але Тамар розуміла, що завжди є ймовірність, хай і невелика, що хижак уже вистежив її і тепер іде слідом — він сам або один з його підручних. Хто знає, може, її вже запримітили і доповіли босові, а той велів перевірити, хто вона така, з ким тусується і чи, бува, не з лягавих.

Тому й другу ніч Тамар провела в знайомому смердючому підвалі з тарганами. Сон тікав од неї. Вона лежала й подумки розглядала карту Італії, перелітаючи з міста до міста, потім порахувала дні і зрозуміла, що завтра — день її народження і сольного виступу. Вслухаючись у шурхіт тарганячих лапок, Тамар з усієї сили намагалася не піддатися жалю до себе, що так і поривався накрити її з головою. Бувають у житті моменти, з гіркотою повторювала вона собі, коли людина залишається віч-на-віч з долею. Заснути їй вдалося лише під ранок.

— Зрадиш її? — заревів Носоріг. — Що значить «зрадиш»? Ти з нею навіть не знайомий!

— Вже трохи знайомий...

Асаф опустив очі в тарілку з фаршированими овочами, щоб Носоріг не бачив, як він почервонів.

— Ой, держіть мене! Батьки залишають його на хвилиночку, і він миттю заводить шури-мури з дівчатами!

— Та ні!

Люди за сусіднім столиком на мить перервали політичні баталії і втупили в них трохи здивовані погляди.

— Нічого подібного! — сердито прошипів Асаф.

Носоріг відкинувся на спинку стільця й уважно подивився на нього.

— Асафе, — сказав він. — Ти ось-ось почнеш голитися.

— Чого б це. — Асаф крадькома помацав пушок на щоці. — Ще є час.

— То що будемо робити? — спитав Носоріг, знімаючи з шампура шматки м’яса.

Асаф поглянув на нього і згадав теорію Реллі про те, що під час кожної трапези треба з’їдати не більше шести «повних ротів», тому що кожен наступний шматок — безсоромна обжерливість. А Носоріг із задоволенням поглинає другий обід поспіль.

— Ходитиму й далі містом із собакою, — сказав він. — І може, врешті-решт ми її знайдемо.

— Ага, панянку-наркоманку, Асафі.

Голос у Носорога сильний, кожне слово бухкало, як мішок цементу.

— Знаю, але...

— І не просто панянку, яка там-сям пихкає...

— Так, але...

— А панянку, яка скуповує дур оптом...

— Не знаю. Звідки мені знати? Я в цьому не тямлю.