Давид Гроссман - З ким би побігати

— «Що ж я зробив?» — передражнив його поліцейський. — Зара’ почуєш, що ти зробив. Це ти з нею і з цим псом зробили. Ви заразом, он як! — Він склав пучкою три пальці. — Ти що думаєш — усі навколо ідіоти? Ану, давай викладай її ім’я! — І він із силою грюкнув обома руками по столу.

Асаф злякано схопився.

— Я не знаю.

— Не знаєш, еге ж? — Поліцейський встав і пройшовся кімнатою. Асаф нервово стежив за ним. — Просто так гуляв собі вулицею і побачив оцього здоровенного собацюру, і він просто так погодився пробігтися з тобою?

Зненацька він накинувся на Асафа і, схопивши його за сорочку, почав трясти:

— Кажи, сволото...

— Моті! — крикнула жінка, поліцейський відпустив Асафа, кинув на неї похмурий погляд і замовк.

— Послухай, е... Асафе, — заговорила жінка напруженим голосом, — коли ти справді ні в чому не винен, то чому ти тікав?

— Я не тікав. Я навіть не знав, що він за мною женеться.

Поліцейський Моті в’їдливо реготнув:

— Я за ним через півміста гнався, а він «не знав»!

— Тоді, може, — підвищила голос слідчий, заглушаючи розлючене пихтіння Моті, — ти розкажеш, яким саме чином отримав собаку від дівчинки? Як щодо цього, Асафе?

— Не отримував я від неї нічого! Я її взагалі не знаю! — У голосі Асафа звучав такий щирий відчай, що на обличчі слідчого проступив сумнів.

— Але як це може бути? Сам поміркуй, адже ти, схоже, розумний хлопчина. Ти справді думаєш, що тобі повірять, ніби ось так, ні з сього ні з того, до тебе потрапив собака і дозволив водити себе на повідку? Мені, наприклад, він дозволив би? Або Моті?

Дінка злобно загарчала.

— Бачиш? Краще розкажи все як є. Всю правду.

Правду! Господи, про неї він навіть і не подумав. Забув від страху і жаху, від приниження з цими наручниками... А головне — через таке добре знайоме відчуття, що він у чомусь винен, що його покарали по справедливості за щось, правда, не зрозуміло, за що... одне слово, за щось, що він напевно колись скоїв, і ось тепер настав час розплати...

— У мене в кишені сорочки... — Голос його не слухався, і він почав спочатку: — У мене в кишені сорочки є папірець. Подивіться.

Слідчий поглянула на поліцейського. Він кивнув. Вона дістала папірець.

— Що це? — Вона прочитала двічі і простягнула детективові.

— Що це?

— Це бланк сімдесят шість, — сказав Асаф, черпаючи сили в словах. — На канікулах я працюю в мерії. Цього собаку підібрали на вулиці, а я повинен знайти його господарів.

Як добре, що він сказав «господарів» і не проговорився про те, що знає, як звуть цих «господарів» з кучериками.

Жінка поглянула на Моті. Той енергійно жував нижню губу.

— Зараз же подзвоніть у мерію, — веліла вона. — Просто звідси.

Асаф назвав номер і сказав, щоб запитали Аврама Даноха. Поліцейський розлючено потицяв у кнопки мобільного телефону. Повисла тиша. Через кілька секунд Асаф почув різкий голос Даноха.

Поліцейський назвав себе і сказав, що затримав Асафа, який вештався центром міста з собакою. Данох розсміявся, Асаф виразно розчув його скрипучий сміх, і щось відповів. Моті, вислухавши, процідив: «Дякую», вимкнув телефон і втупився у стіну лютим поглядом.

— Ну, чого ви чекаєте? — спитала слідчий. — Зніміть з нього наручники нарешті!

Поліцейський грубо смикнув Асафа. Клацнули наручники.

Асаф почав розминати зап’ястя — точнісінько як це роблять у кіно (тепер він розумів чому).

— Хвилинку, — сказав Моті грубим голосом, щоб, не дай боже, не визнати свою поразку. — Ти вже знайшов кого-небудь?

— Ні, — легко збрехав Асаф.

Неважливо, що вона накоїла, ця Тамар, але цьому типу він її не викаже.

— Послухай, ми справді вибачаємося за це непорозуміння, — сказала жінка-слідчий, не дивлячись на Асафа. — Може, ти хочеш чогось попити в буфеті? Чи подзвонити? Батькам?

— Ні... е-е... так. Я хочу подзвонити.

— Будь ласка. — Жінка усміхнулася, цього разу цілком щиро.

Асаф набрав номер. Поліцейські шепотілися осторонь. Дінка підійшла до нього. Асаф вільною рукою погладив її.

Коли на іншому кінці дроту зняли слухавку, він почув різкий шум.

— Алло!

— Носоріг? — закричав Асаф.

Поліцейський вийшов з кімнати. Жінка-слідчий дивилася в стінку, вдаючи, ніби не слухає.

— Хто це? Асаф? Це ти? — загорлав Носоріг, перекрикуючи гуркіт верстатів. — Як справи, хлопче?

І ось тут Асаф мало не розплакався.

— Ей, Асафе, не чую тебе! Асафе? Ти тут?

— Носороже, я... я трохи... тут таке трапилося... мені потрібно з тобою поговорити.

— Зачекай хвилинку.