Давид Гроссман - З ким би побігати

У короткий проміжок між гавканням і атаками на клітку вклинився квапливий голос Даноха. Один з інспекторів знайшов собаку позавчора, коли той, мов заведений, кружляв Сіонською площею. Ветеринар спершу подумав, що це рання стадія сказу, але жодних ознак хвороби не виявив, і коли не брати до уваги грязюки та кількох незначних саден, то пес у чудовому стані. Асаф помітив, що Данох говорить крізь зуби, немов бажаючи приховати від собаки, про кого мовиться.

— Уже дві доби він ось так, — процідив Данох. — А пороху ще вистачає. Добряча звірюка, га? — додав він і якось підтягнувся, коли пес раптом втупився очима в нього. — Незвичайний дворняга...

— А чий він? — спитав Асаф і відсахнувся, бо собака знову кинувся на ґрати, стрясаючи клітку.

— Отож-бо й воно, — прогугнявив Данох, почухавши голову. — Це тобі якраз і доведеться з’ясувати.

— Як мені? — злякався Асаф. — Де це я з’ясую?

А Данох сказав, що як тільки цей «кальб», як він висловився по-арабськи, вгамується, вони його й запитають. Асаф здивовано дивився на нього, і Данох пояснив, що це звичайна процедура: чіпляють собаку на поводок і пускають його навмання, а самі йдуть за ним годину-дві — аж поки він приводить їх просто до господарів.

Асаф вирішив, що той жартує, — де це чувано таке, але Данох вийняв з кишені сорочки складений аркуш і сказав, що перш ніж передавати собаку, хай господарі розпишуться в отриманні ось на цьому бланку номер сімдесят шість.

— Сховай у кишеню, Асафе, та дивись не загуби, бо ти, як я подивлюся, трохи не від світу сього. А головне, поясни цьому поважаному собачнику, що до бланка додається штраф — сто п’ятдесят шекелів: по-перше, як урок — надалі пильнуватиме свого собацюру, а по-друге — як мі-ні-маль-на, — Данох вочевидь насолоджувався, глузливо цідячи кожен склад, — компенсація за завдані мерії неспокій і головний біль та за марнування часу чу-до-во-го пер-со-на-лу!

І він із силою ляснув Асафа по плечу, додавши, що той, після того як знайде господарів пса, зможе повернутися у свій кабінет і далі корчити дурня до кінця літніх канікул на гроші платників податків.

— Але як же я... — запротестував Асаф. — Подивіться на нього... він же немов скажений...

І ось що тоді сталося: пес почув голос Асафа. Він раптом зупинився. Облишив гасати по клітці. Повільно підійшов до ґрат і подивився на Асафа. Його ребра все ще ходили ходором, але рухи сповільнились, а очі немов потемніли. Він нахилив голову набік, немов намагався краще розгледіти хлопця, і той подумав, що зараз пес роззявить пащу і скаже людським голосом: «Сам ти скажений».

Пес раптом ліг, поклав голову на підлогу, і його передні лапи зашкребли під перегородкою, немов благаючи, а з глотки вихопився новий звук, тоненький і делікатний, подібний до щенячого чи дитячого плачу. Навіть Данох, чоловік суворий, що без особливого захоплення влаштував Асафа на цю робітку, злегка посміхнувся.

Асаф сів навпочіпки по інший бік ґрат і, дивлячись на пса, тихенько заговорив:

— Ти чий? Що з тобою трапилося? Чого ти так бешкетуєш?

Він говорив повільно, залишаючи місце для відповідей і не бентежачи пса дуже довгими і пильними поглядами. Він розумів різницю між тим, як наказують собаці і як розмовляють з ним: Носоріг, приятель його сестри Реллі, навчив його цих тонкощів. Пес лежав на підлозі, часто дихав і мав зараз вигляд втомлений і знесилений, здавався не таким великим, як раніше. У приміщенні для собак нарешті запала тиша, інші тварини заворушилися в клітках, оживаючи. Просунувши палець між прутами, Асаф доторкнувся до собачої голови. Пес не ворухнувся. Асаф пошкріб пальцем злиплу, брудну шерсть. Пес почав швидко, тужливо, безугавно скавчати. Ніби мусив комусь щось розповісти і не здатний більше тримати все це при собі. Червоний язик тремтів, а великі очі про щось благали.

Заскочений цим моментом, Асаф уже не сперечався з Данохом, який, поквапившись скористатися з того, що пес нарешті утамувався, зайшов до клітки і пристебнув довгий поводок до прихованого у сплутаній шерсті жовтогарячого ошийника.

— Ну ж бо, хапай його! — скомандував Данох. — Зараз він любісінько піде з тобою. — І трохи відскочив, коли пес раптом опинився поза кліткою і, здавалося, миттю струсив із себе і втому, й тиху покірливість, дивлячись на всі боки з новою нервозністю, принюхуючись і ніби вслухаючись у далекі звуки. — Ну ось, вже й порозумілися, — спробував Данох переконати себе. — Тільки будь обережний з ним у місті. Адже я обіцяв твоєму батькові...