Дмитро Кешеля - Родаки

Це у Долині Святого Івана починало свій політ співоче каміння. Десятками, а подеколи і сотнями літ воно, акуратно складене в невеличку гірку, дрімало собі десь у куточку долини. Але приходив час — і каміння в одну мить знімалось у повітря. Якусь хвильку застигало над землею, а далі зграєю починало перелітати з одного кінця долини в інший. Кожен камінь видавав у польоті свою неповторну мелодію, з яких врешті-решт і творилася врочиста небесна симфонія. Піднесено-тривожна і неймовірно ніжна музика, немов води повені, огортала навколишні гори і долини, будячи в людях відчуття польоту і світлий сум за ними і навіки втраченими райськими часами.

Старі люди, перелякано хрестячись, завжди попереджали: свій політ співоче каміння в Долині Святого Івана завжди починає в переддень великих потрясінь, трагічних подій і довгих тривожних часів. Бо, як оповідали, співоче каміння прийшло до нас ще з біблійних часів. Саме із цієї гірки взяв колись один із каменів Давид, аби поцілити ним у Голіафа. Тому літаюче каміння в народі ще називали Давидовим камінням.

І це каміння пророче!

І наділене воно не тільки вмінням літати і співати, а й великим даром провидіння!..

І що це дійсно так, того листопадового ранку 1956 року мали змогу переконатись багато живих душ.

Щойно в Долині Святого Івана заспівало, пролітаючи над горою Ловачкою і водами ріки Кривуліни, каміння, люди почали помічати, як на їх тілах з’являються загадкові знаки. В одних на чолах засвітились хрести, в інших на грудях проступило зображення книги Нового Завіту, розкритої на сторінках Євангелія від святого Марка. Багато хто з подивом помічав на своїх руках, плечах, лицях фігури дивних звірів із пташиними головами, крилатих жінок і обриси величних споруд, які ледь-ледь проступали із загублених у часі світів. Щоправда, через декілька днів знаки зникли. А в багатьох на все життя залишилось відчуття «міченості» і якоїсь тривожної застороги.

Зграя каміння перелетіла з одного кінця долини в інший. Каменюки плавно, наче птахи, тихо приземлились і виклались в ідеальний трикутник. І спів став помаленьку стихати. Так само повільно-повільно почало танути в загадкових глибинах небес Велике Око. А на його місці знову, як і кожного ранку, зійшло й засяяло спокійне сонце.

Кожен, хто бачив Око Небесне і чув голоси співочого каміння, вже не міг заспокоїтися і позбутися передчуття часу великих потрясінь. І він довго ждати себе не заставив. Увечері того ж дня до нас зайшов сусід, пан учитель Іштван Фийса, і з порогу видихнув: у Мадярщині почалась велика революція проти комунішти!

Ані велика мадярська революція, ані небесні і земні знамення не можуть подіяти на усталений роками розпорядок життя нашої родини. Кожен ранок, як і завсігди, конче розпочинається тлумаченнями пережитих вночі снів, обстоюваннями своїх поглядів на ті чи інші явища сімейного і політичного життя. Коли вони надто різняться, починаються спогади про колишні образи, завдані одне одному матеріальні і моральні шкоди, а ще далі — паплюження честі і достоїнства, несамовиті крики, які мирно переходять у сварки, а далі у великий мордобій. Ось і зараз…

Баба Фіскарошка глянула на діда, наче на маленьке пиво у великому бокалі, і зневажливо понукнула:

— Но та вже ляпай, што там тобі снилося?

— Снилися мені, Марько, два сни, — плямкнув дідо Соломон губами, звично вмощуючись на своєму коронному місці біля печі.

— І які?

— Перший сон — ти мене покинула і вийшла заміж за свата Наполійона, а другий — што’м розбив велику корчагу самогонки.

— Ну і што ти сим хочеш уповісти? — зміряла нищівно Фіскарошка Соломона.

— У першому сні я так радувався, што мало із постелі не впав, а у другому так плакав, што ще й дотепер у грудях серце давить, — дід смачно засміявся.

— Божіньку великий, отець його на п’яну голову склепав, а я на свою дурну взяла за чоловіка, — тяжко зітхає баба, беручись за горшки.

— Йой, перебач мені, Марько… — перепрошує дідо, — сесе фіґля. Ти от уповіш мені такоє: што буде, якшто сниться, перебач на слові, лайно?

— Накілько я знаю, будуть гроші.

— Неправда, Марько. Якшто сниться лайно, то лайно і будеш мати, — стукає себе по чолу дід.

— Слухай, старий борсуче, а што буде, коли свербить права рука? — питає баба.

— Ото, Марько, направду на гроші!

— А як-то ліва?

— Отутки я не шпеціалішта, не знаю, — стенає дід плечима.

— Якшто, діду, свербить ліва рука, то точно тепер дістанеш нею по голові, — замахується баба.