Дмитро Кешеля - Родаки

Час од часу над головою чувся шелех могутніх крил. Я хоч і не піднімав голови, але знав: це пролітають зграї ангелів. Усі вони тримали в руках, наче батьки немовлят, людські душі. Ніжно тулячи їх до грудей, ангели були дуже сумними і чомусь не білосніжними, а бузково-синіми — як і сутінки, що мене огортали. Я спробував піднятися, і тут з великим подивом зрозумів — я зовсім безтілесний! На цьому загадковому острові була тільки моя душа. Може, загублена ангелами або приречена на покару? Я ще не встиг подумати, на яку покару, як все навкруги — і океан, і примарні щогли кораблів, і зграї бузкових ангелів — до відчаю страшно запахло опалим осіннім листям. Так сумно і боляче пахне Самотність. І Душа моя приречена на тисячоліття відбувати на цьому острові ув’язнення Самотністю. Дивитися, як невидимі кораблі відвозять за обрії рідних мені і дорогих, як бузкові ангели відлітають у сади Господні із людськими душами. І кожного — в руках ангелів і в трюмах кораблі — щось чекає попереду. Кожен із них жевріє тривогою і надією. Тільки мене ніхто не жде, нічого не чекає, в мене немає ані дня, ані вечора, ані сьогодні, ані завтра. Тільки тужлива Самотність, що до відчаю страшно пахне опалим, сумним осіннім листям. І я заволав од відчаю! І в цю мить душа із острова Самотності знову повернулася в долину Святого Івана.

І як потім розповідали, я почав істерично бити собою об землю і кричати:

— Чому я знову народився? Чому я знову народився? Чому я знову народився?

Мене обливали Зрячою Водою, хрестили, та нічого не допомагало. Я метав собою по берегу Кривуліни, заламував руки і криком питав у Зрячої Води:

— Чому я знову народився? Чому я знову народився? Чому я знову народився?

Коли стало зрозуміло, що ані чудодійством молитв, ані милістю Зрячих Вод мене не вгамуєш, і я можу сам себе згубити, баба Фіскарошка і нанашка Кутузовка схопили мене, заламали за спину руки і потягли додому на Небесі. Проте і по дорозі я не переставав лементувати:

— Чому я знову народився? Чому я знову народився? Чому я знову народився?

Звісно, про істерику опісля я нічогісінько не пам’ятав. Та й досі не можу ні краплини згадати. Але ось надалі у житті я багато разів себе відчував на острові Самотності, а з вуст моїх якось само по собі зринало:

— Чому я знову народився?

І так само, як на острові Самотності, пахло печаллю і відчаєм опалого осіннього листя.

Пройшовши через долину Святого Івана, ми зупинилися на березі Кривуліни. І тут я побачив великий білий-білий човен, що наближався з боку монастиря. У човні не було жодної людської душі. Тільки на кормі стояв величезний і такий же білосніжний лелека із широко розпростертими крилами. Вони, очевидно, слугували вітрилами, бо як тільки птах повертав крилами, човен міняв напрям й рухався далі плавно і швидко, наче ним веслували вправні гребці. Проте найдивнішим було не те: жодного разу — ані до цієї миті, ані опісля — на Кривуліні подібний човен більше не з’являвся. Мамка зійшли вниз. Не так очима, як дивовижним внутрішнім зором я відчув, як води радісно скрикнули, весело заметушилися і співаючими хвилями кинулися назустріч мамці. Мамка нагнулись, зачерили повні долоні вдячної води і, дивлячись, як підпливає човен, мовили мені:

— Ми не будемо довго прощатись. Прошу тебе тільки одне: коли я сяду в човен і попливу, знову добре дивися за мною. Якщо обернуся, крикни на мене. Дуже кричи, щоб не робила цього.

І раптом я помітив, як у кутку лівого ока в мамки народилася сльоза, почала швидко виростати і покотилася по щоці. Це була перша сльоза, яку я у своєму житті побачив на обличчі моєї мамки.

— Невже ви, мамко, мене залишите? — запитав тремтячим голосом я.

— Я вже говорила, що буду завжди з тобою… зі всіма вами. І ви це будете відчувати, — відповіли мамка.

У цей час, м’яко торкнувшись носом берега, зупинився білий човен. Білий лелека опустив крила і, навіть не глянувши в наш бік, заклично заклекотів і підняв дзьоба уверх. Мамка взяли мене за плечі і, пильно-пильно дивлячись у вічі, мовили:

— Ти мусиш, дитино, запам’ятати, що скажу тобі. Світ зовсім не такий, як тебе вчать у школі і будуть далі навчати. Світ — це зовсім не те, що ми бачимо, він інакший. Але одягнуті в одежі людські тіла ніколи не пізнають сутності світу й істину життя.

Мамка поцілували мене в чоло і тут же зійшли в човен. Лелека, жодного разу так і не повернувши голову в наш бік, підняв крила і човен сам по собі розвернувся. І так же плавно, як підплив, рушив униз по течії. Мамка стояли на повен ріст на кормі, обличчям уперед, молитовно склавши руки до губ. Десь у глибині єства хтось кричав у мені, велів бігти берегом і молити мамку повернутись назад. Але я, наче зачарований, стояв, навіть не поворухнувшись і, ледь чутно шепочучи, не то питав, не то стверджував: