Дмитро Кешеля - Родаки

Певне, це були птахи-самці, бо зовсім нічого не боячись, сідали жінці прямо на голову, а далі й всю обліпили, прийнявши Ержу за велетенську самку-солов’їху. І, звісно, вимагали від неї палкого кохання. Скипидарка ледве втекла додому. А спраглі кохання солов’ї всю дорогу зграями літали довкола неї, а потім ще кілька днів хмарищами кружляли навколо обійстя.

З тих пір Скипидарка воліє при розмовах взагалі мовчати. Бо коли розговориться, запалюється бесідою і, забувшись, хоче смачно погнати матюком. Але замість лайки раптово дзвінко заливається солов’їним щебетом. І в ту ж секунду невідь звідки випорхують солов’ї із настирливою вимогою кохатися. Бідна Ержа гадала, що позбудеться літаючих курвашів — так солов’їв йменувала тепер зимою. Та як тільки наступають холоди і Ержа хоче дати своєму язику волю й грюкне матюком, в ту ж мить із неба їй на голову сиплються зграї сніжинок у формі крихітних солов’їв.

— Дякуючи мені, Ержа пройшла очищення Зрячою Водою. То може тепер по смерті і в рай приймуть, — хвалила не стільки Ержу, скільки себе баба Фіскарошка.

— А ти, Марько, часом не хочеш у рай? — ласкаво питав дід Соломон.

— А мені чого туди спіхувати. Мені і на сій грішній землі не гірше, як у раю, — відповідала нелукаво баба.

Одного разу в ніч на Іван-день мене теж повели до Кривуліни. Баба взяла мене за руку і підвела до води, що тихо сяяла із глибин невимовним теплом.

— Поклонися, — понукнула мене Фіскарошка.

— Слава Ісусу Христу, Кривуліно! — сказав обережно.

І в цю мить води усміхнулись і почувся тихий шепіт, схожий на шелест перших крапель літнього дощу.

І тут з’явилось дивне відчуття, ніби на мене із глибин ріки почали пильно дивитись чиїсь очі. Вони були добрі, ласкаві і випромінювали спокій й умиротворення.

— Води вітають тебе, — мовила задоволено баба. — Ти їм полюбився. І вони можуть тобі завжди помогти.

— А що мені може вода помогти? — поцікавився я.

— Ти хочеш увидіти себе, яким був колись… давно-давно… ну… в іншому житті?

— А хіба може таке бути? — здивувався я.

— А ти спробуй…

При цих словах баба зачерпнула з Кривуліни сяючої води і піднесла мені.

— Випий, не бійся. Навіть коли увидиш штось не так — не страшися. Бо се такоє, як лем сон.

Насторожено дивлячись на бабу, я ковтнув зо третину горняти і завмер. В ту ж мить ноги підкосилися і я безсило присів на берег. Навколишній світ кілька разів гойднувся в моїх очах, потім почав розпливатися, тонути в густому білому-білому тумані. І тут у середині мене почувся гул вітру, який з кожною миттю почав наростати, перетворюючись у надзвичайний свист. Цей божевільний вихор підхопив мене, закрутив, наче пелюстину, і з неймовірною швидкістю поніс крізь біле безгоміння. І коли розплющив очі, з великим здивуванням знайшов себе в сідлі білого коня. Я був в обладунках древнього воїна: однією рукою тримав меча, а іншою — вуздечку.

Воїном я був непростим, бо охорона щільно оточувала мене. З десяток бородатих мужів, сидячи так само в сідлах коней, тримали напоготові луки і весь час пильно озирались навкруги. Я зняв залізний шолом і те, що побачив, надалі змусило здригнутись від жаху. Із своїм почтом я стояв на високому кургані, а внизу стелилася долина, всіяна сотнями, тисячами посічених воїнів. Видно, битва скінчилась недавно, бо багато тіл ще ворушились, дихали, стогнали. Із півдня долиною сумирно і навіть якось винувато протікала широка ріка. З обох берегів до неї повзли напівживі воїни. Одні помирали напівдорозі, інші — за кілька метрів від води. А щасливці, які спромоглися сягнути ріки, жадібно ковтали, потім переверталися на спини і вмирали із божевільно-радісними посмішками на спраглих губах і шматками печального неба в очах. А ріка текла і чим ближче повзла її течія до кургану, на якому стояв я, тим води ставали червонішими, нажаханішими і гарячішими. Я дивився на криваву долину і відчуття страшної провини здавило мене, а в голові весь час кричало: «Вони загинули через тебе! У їхній смерті — твоя і тільки твоя провина!». Мене охопили такий пекельний біль і відчай, що здалося, ніби всі гріхи людства, відколи світ, страшним тягарем водномить упали на мене і нещадно здавили. І я закричав. Ні!.. Я дико завив од душевного болю.

І тут знову опинився на березі Кривуліни.

— Ти чогось злякався? — запитала стривожено баба.

— Там дуже страшно, — прохрипів я.

— О, дитино, не треба було тобі сього. І чого я дурна дала напитися? — похитала головою баба.