Дмитро Кешеля - Родаки

— Так сьо-сьо хотіля, Митлик, купити? — знову запитав золотоносний Гершко.

Тільки-но хотів відкрити рота, що прийшов за чверткою горілки, коли Гершко навстіж розчахнув ящик, розгорнув папір, і… О, Великий Божіньку! На прилавку, спокусливо підморгуючи бурштиновими боками, лежав величезний кусень яблучного повидла, а по-нашому — мармалади! На мою віру, всі коштовності світу, в’єдно із хранителем золотих скарбів Гершком, вмить померкли у моїй свідомості. Перед широко роззявленими очиськами тихо всміхалася помаранчево-рубіновим сяйвом мармалада!

У ту мить я не просто відчув, а побачив, як від бурштинового кусня, легенько вальсуючи, знімаються в повітря духмяні пахощі, обсновуючи такими ж помаранчево-рубіновими стрічками прокурену і просмерділу оселедцями крамницю. Для мене «государственний» мармалад, на одміну від домашнього леквару, завжди був недосяжністю, про яку навіть не говорять, а тільки потайки і суворо-мовчки мріють. Кілька разів випадало куштувати мармаладу, і вона тепер завжди асоціювалась у мене із тим незбагненним, яке люди називають словом «блаженство».

І тут мене осяйнуло: Боже праведний, а мій дідо і пан Фийса, певне ж, про це і не знають! Їм, видно, ніколи не випадало щастя спробувати мармалади. Бо коли б так, ні за які сили б не пили тієї паскудної паленьки.

Чесно зізнатись, я потайки вже раз взяв цей гріх на душу… і спробував. Коли ковтнув з півдеци, мені в горлянку ніби грім луснув. А потім вогонь шугонув у груди, живіт підвело, скрутило, і я так почав блювати, що думав — очі з лоба вилетять, як фасолини із стручка. Звісно, як після такого не мучитись челядині? Мені стало вельми жаль дідика і пана вчителя. Тому твердо вирішив: замість клятої горілки куплю я їм мармалади — най не мучаться, а насолоджуються. А біля них і мені шмат райської добрятини перепаде.

— Тлетій лас звідаю, Митлику, сьо хотіля?

— Мармалади! — твердо рявкнув я.

— А кілько, пелеплосюю, тлеба тої мяльмалади?

— Та на всі гроші, — простягнув я п’ятірку.

У ті часи яблучне повидло коштувало мізерні копійки, бо на п’ять рублів золотоносний Гершко відвалив мені майже пів’ящика пахучого і до потьм’яніння солодкого товару.

— Насьо тіко мнього мяльмалади? — запитав Гершко, допомагаючи мені увіпхнути повидло в полотняну тайстру.

— Будемо бабі болячі черева мастити, — забувшись, бовкнув я.

Сумніваюсь, чи мчали із таким нетерпінням гінці Наполеона до Парижу із вісткою про перемогу імператора під Аустерліцом, як гнав додому із мармаладою я. Навіть не по землі нісся, а летів. У якусь мить у мене, видно, од свято-праведного вчинку за спиною виросли невеличкі крильцята. І я летів по узгірку на наш присілок, як янголик-метелик. Не забував і раз у раз присісти то під кущик ожини, то шипшини і, засунувши руку в мармаладу, набирав жменю і все кидав собі в рот. Я хвилювався, чи, упаси Божіньку, не прокисла по дорозі мармалада. А вона ставала щораз солодшою і пахла… Почекайте… вона пахла кольоровими снами і різдвяними колядками.

По дорозі зустрів нанашку Кутузовку. Вона хутко поцікавилася, звідки йде і що так тяжко, бідна дитина, цубрить у тайстрі. Будучи хлопчиною нелукавим, я од чистого рота розказав усю правду. Почувши, як замість горілки я несу на опохмілля дідові і панові Фийсі мармаладу, Кутузовка, певне, дуже зраділа за мене, бо так сміялася, аж на неї гикавка напала. А бабин двоюрідний брат Семен на прізвисько Карл Маркс, що зустрівся трішки пізніше, від моєї інформації теж довго трусився од реготу, а потім підняв уверх руку і прорік:

— Но й мудра у тебе голова, Митьку. Не інак, як бути тобі великим професором авбо важним партєйним начальником.

Від тих похвал і пророкувань у мене виросло ще кілька крильцят за плечима, і я вже не зайшов, а тунгуським метеоритом влетів у хату — захеканий, спітнілий, розчервонілий, а головне — одухотворений.

— Што ся стало, дитино? — аж перелякалася баба.

— Отуйки’го маете! — поклав я торбу посеред столу.

Пан учитель Фийса, наче зморена засухою ромашка після благодатного дощу, підняв голівку, похитався і почав на очах цвісти.

Дід Соломон й собі хутко заворушився біля печі і, наче квочка, що відчула під собою перше курченя, радісно заквочив:

— Мав бись, Митьку, щастя, долю…

Тим часом пан Фийса, згораючи від жаги, вхопили два гранчаки, сполоскали у відрі і виставили на стіл. Дід теж від нетерплячки навіть не врізав хліба, а не по-християнськи відламав два кусні і поклав між погарами.