Дмитро Кешеля - Родаки

Чесно зізнатися, я мало тямив у тім, про що мовили мамка, але мене бентежило одне:

— А коли цей Володар з’явиться, ви повернетесь до нас, на Небесі, назавжди? — запитав я.

— Ніхто із смертних не відає, коли прийде Володар. А я? Так, як і дотепер. Я вас не покину. Ви будете постійно зі мною. А я — з вами.

Мамка закрили валізу, оглянули сумним поглядом помешкання і сказали:

— Картини всі залишаю тобі. Але ніколи не смій їх нікому продати або чужому подарувати. А тепер присядемо перед дорогою.

Ми присіли на лавицю. І тут я помітив, як на всіх мамчиних картинах зображення заворушились. Слова ожили і печально зітхнули.

…Мамчині картини мені не вдалося зберегти.

Коли батько усвідомив, що мамка покинули нас і більше ніколи не вернуться, його пойняли великий розпач і безнадія. Весь час сидів на порозі хати і, затуливши очі долонями, повторював одне і те ж:

— Анцю, чого ти так вчинила? Я так тебе люблю, Анно моя, Анно!

А потім у потупілій свідомості зблиснула думка: у всьому, що сталося, винні картини! Вони, саме вони, збаламутили голову жінці і звели її з праведного путі. Ця думка весь час підживлювала батька, викликала невимовну лють до всього того «панського», що заважає жити по-людськи простому чоловікові і баламутить світ. І якось у пориві гніву батько схопив сокиру і помчав в обійстя Наполійонів. І треба було статися — вдома якраз нікого не було. Батько вибив на колишній мамчиній половині хати двері. Далі зібрав усі картини, кинув серед подвір’я, облив керосином і підпалив.

Коли я примчав за підказкою Фіскарошки до діда Наполійона, посеред обійстя вже палахкотів вогонь. Від побаченого я занімів і дивився, як полум’я пожирає мамчині картини. Хоча ні! Полум’я було незвичним — рожево-голубого кольору, дуже спокійне, лагідне. І вогонь не спалював, не пожирав, а ховав у собі, у своїх рожево-голубих володіннях мамчині картини. І коли з очей зникло останнє полотно, із попелу багаття почали вилітати зграями дивовижної краси метелики. Очевидно, схожі на ті, про які мамка колись розповідали панові Фийсі — що раз у тисячоліття народжуються. Метелики кольоровими табунцями випорхували із згасаючого багаття, злітали уверх, розносячи за собою божественно-запаморочливі запахи. І якщо до цього часу я міг визначити і порівняти з чимось, як гарно пахли мамчині картини, то пахощі, які тепер розносили над світом кольорові метелики, не можна було ні з чим порівняти. Так, очевидно, пахне тільки у садах Господніх, де народжуються, виростають і дозрівають Слова!

А біля згарища сидів скам’янілий від горя батько і, хитаючи з боку на бік головою, весь час шепотів:

— Анно, моя Анно, на кого ти мене покинула? Анно, моя Анно, що маю чинити із своєю любов’ю?

Вийшовши із батьківського обійстя, мамка раптом зупинилися, обернулися, поставили валізу на землю, стали на коліна перед воротами і почали молитися. Схилили голову в покірності, молилися із заплющеними очима сердечно і пристрасно. Молилися так гаряче і безмежно щиро, що слова, звернені до Всевишнього і Небес, почали сяяти. І мою мамку огорнуло світле коло і почало, як серце, пульсувати неймовірної краси кольорами. Вони, ці кольори, були достоту подібні на барви, якими цвіли Слова, намальовані мамкою на своїх картинах, але якісь тепліші і милозвучніші. А мені здалося, що тепер серед білого дня раптово з’явилась яскрава веселка. Тільки зійшла вона не на небесах, а народилась у мамчиній душі і квітучим вінком огорнула її, жінку-страдницю, що молилась перед далекою дорогою, віддаючи останній поклін батьківській хаті.

Далі мамка встали з колін, перехрестили обійстя і стиха мені сказали:

— Якщо я раптом почну оглядатися, ти крикни на мене, аби не оберталась назад.

Тільки ми підійшли до Єрусалимських пагорбів, як із яруги із в’язанкою хмизу, вицабала нанашка Кутузовка.

— Йой, долю бисьте мали, куди так файно шпаціруєте? — запитала, блимаючи єдиним оком.

— Путі Господні неісповідимі, дорога нанашкульо, — відповіли не вельми охоче мамка.

— Ачей Митька ведеш до Мукачева на морозиво? — лукаво подивилася Кутузовка на мене. — О, він у тебе, Анцько, великим професором виросте. Я недавно так насміялася, що ледве не вмерла.

— Ліпше було вмерти, — буркнув я.

Не відаю, чи знали про ту пригоду, од якої Кутузовка ледь ноги не відкинула, мої мамка, але вістка про незвичний трафунок зі мною пішла по всіх околицях. При цьому обростала дедалі більшою брехнею. Хоч насправді пригода виглядала дослівно так.