Дмитро Кешеля - Родаки

— А, Марько, то не можна так. Він што — буде з тобою приходити до нас на гостину, як мертвий, а пити і жерти, як живий?!

— Е… е… е… мара мені до тебе! Іди у хлів та набери собі міх крумплів.

Мікроба хутко витягла з-під курника стрийка Микулу і почала йому щось втовкмачувати, а далі побігла у хлів. Стрийко, обтрушуючись від пір’я, підійшов до баби, поплескав її родинно по плечу і сказав:

— Марько, всьо в порядку, не журися… Айбо, знаєш, я мав у Черепані цими днями хижу крити. Десять рублів мені обіцяли. А через ложні похорони я такий файний приробіток пустив псові під хвіст.

— Но, а те, што ви стілько наїли, напили? — стояла на своєму баба.

— А тото не рахується, бо все одно би пропало! — мовив Микула. — А коли вже на то пішло, то ми вас потім на храмовий празник ще й не так почастуємо.

Баба, згадавши всіх нечистих, вийняла з кишені хустину, скручену у вузлик, розв’язала і простягнула Микулі червінець. Стрийко задоволено поплював на гроші і щиро побажав, аби Соломон частіше помирав.

Чутки мають швидкі ноги. І вже невдовзі нанашка Гітлєрка всіма святими доводила, що через дурні похорони вона зазнала страшних економічних і моральних збитків — не повела козу до цапа, тепер її скотина лишиться без приплоду і молока. Тому нанашка дуже просить хоча би півмішка кукурудзяної муки, аби козу підкормити і пришвидшити її бажання полюбити сексуально знову цапа.

Компенсацію за моральні й матеріальні збитки через фальшивий виклик на похорони довелося відшкодовувати й іншим далеким і близьким родичам. Усіх учасників жалобного дійства раптом осяяли небеса, яких би вони нагромадили незлічених багатств, якого би казкового благополуччя сягнули, коби не згаяли дорогоцінний час на дурні похорони Соломона. Отже, кожен із невимовно потерпілих через фальшиві похорони отримував за побажаннями — хто міх капусти, хто торбу сушених слив, хто клунок кукурудзи, а хто вузлик лущеної фасолі…

Один, Богонько би їх любили, пан Фийса нічого не витребували. Ще вчора увечері, перед тим, як мужньо впасти під стіл, зібравши рештки сил, вони свиснули з-під рук Фіскарошки півлітру, сховали її під плотом у кропиві. Хто-хто, але пан Фийса знали — після гучного весілля приходить гірке похмілля. Отож тепер вони лежали собі із порожньою пляшкою, яку видудлили зранку біля того ж плоту, і мирно спали у тій же кропиві. Сопіли собі тихо під ніс, як натруджене дитя, і нічим не журилися. Вони знали, в обійсті Данків, доки їм лише даровано світу, завжди знайдуть і тепло душевне, і тепло хатнє, і хліб-сіль, не говорячи вже про чарчину.

Фіскарошка ж із Соломоном у цей час стояли чинно біля хвіртки і поклонами проводжали гостей. Потім сіли собі двоїчко на лавицю, і баба, дивлячись, як дорогі родичі, вантажені всяким добром, спускаються з Небесі в долину, незлобливо й обережно мовила до Соломона:

— Ти, Мішку, коли помер… ти хоч видів живу Смерть?

— Йой, золота моя, де би не видів, — мовив гордо Соломон, аби наварити собі ціни. — Так ясно видів, як тебе тепер.

— А як хоть вона виглядала?

— Ну як?.. Із косою… чорна, як ердильська циганка… Йшла собі помежи народ і косила голови, як капусту…

— Но, а ти?

— Я малінько прихилився, то й, видиш, спас свою голову.

Баба прогиркнула, прочистила горлянку і твердо-повчально наказала дідові:

— Слухай, Мішку, якшто ти очередний раз помреш, зустрінеш Смерть і вона буде звідати про мене, ти їй скажеш, що мене не знаєш, нигда-шуга не видів… і вообще я не живу на світі.

— Но, а коли зазвідає про жону? — насторожився Соломон.

— Кажи, што ти був нежонатий.

— Як нежонатий?

— Дуже просто — бідкайся, што на цісарській войні тобі куля яйця відірвала, всю жизнь був до жінок неваловшний… то єсть… ходив із опущеним женилом.

— А-а-а-а… Марько, — протягнув дід. — Я постараюся, айбо не обіцяю — сама знаєш, я брехати не вмію.

— Правда… правда… Ти, Мішку, бджоли би тебе цілували, ти дуже цінний у мене чоловік.

— А як же, Марько. Ти ж би нігда в жизни за пустого чобота не вийшла замуж. Я все кажу, такі чоловіки, як я, на вулиці не валяються, — гордо відповів Соломон.

— Што правда — то правда: не на вулиці валяються, а по ярках штабелями лежать, — не могла не вкусити і на цей раз Фіскарошка.

І ось, згадуючи тепер про похорони діда Соломона, мамка щиро засміялись — чого я вже давно-давно не пам’ятав.

— Чого так смієтеся? — запитав здивовано.

— Смерті, дитино, не треба боятися — над нею треба сміятися. Смерть — просто страх. А для того, авби страх подолати, над ним треба сміятись, — сказали мамка.