Дмитро Кешеля - Родаки

Бідний Соломон мав таке перелякане лице, наче його зловили в чужому курнику із міхом крадених несучок.

— Ви откуда здєсь взяліся? — запитав суворо військовий в офіцерській формі.

— Ми, панику, з Небесі, пуча тутки збираємо, — догідливо вклонився дід.

— Што? Што? Ви с нєба упалі вмєстє з вражим апаратом? — здивувався офіцер.

— Ні! Ні! Ні! — відчайдушно заколотив руками Соломон. — Небесі — се присілок, он там, під горою. А з неба упала якась вредна мантафунія. І нам тоже вона дуже противна, — кивнув у бік апарату, що і далі собі клацав.

— Єфрємов, посмотрі внімательно, нє замініровано лі, і нєсі к машінє! — дав вказівку старший.

— Вообще, дєд, давай договорімся — ти нічєво нє відєл і нє слишал. А єслі што услишіш, у тєбя і у всєй твоєй фамілії будут большіє непріятності, — похитав багатообіцяюче офіцер.

— Пане офіцірє, майте розум! — заволав дід. — Та я не лем сліпий і глухий, а ще й дурний. Ану ж лем, зазвідайте нашого Митька, — кивнув на мене. — Най вам скаже дітвак, мене всю жизнь даже баба називає сліпим кротом, глухим биком і дурним цапом. Я што увиджу і учую — нараз у мені вмирає! Із мене і кліщами слова не витягнеш.

— Ну… ну… смотрі, єдрі твою налєво, — попереджувально помахав офіцер. — А то ми тєбє єщо і пособнічєство контрреволюциі пріпішем…

За кілька хвилин апарат завантажили в «козлика». Коли військові скочили в машину, дід благально попросив:

— Пане офіцірє, спадьте на ласку, маю до вас велику просьбу.

— Давай, говорі.

— Коли будете там розбиратися із, як тото, із тими, што впали з неба, — дід глянув на апарат, — знайте, я з ними не мав ніякої бесіди. Якшто будуть штось казати, што я комусь сочуствував, а когось облаяв — то всьо вражеська пропаганда. Ви зазвідайте мою бабу, а она вже доповість, што я так люблю совєтську власть, што даже на самогонку не проміняю.

Останні слова офіцер, певне, не почув, бо тільки Соломон почав кликати у свідки бабу Фіскарошку, машина сердито рявкнула і помчала до Мукачева.

Від пережитого Соломон аж спітнів. Сів собі на купу соняшникового бадилля, довго мовчав у роздумах, а потім чи то до мене, чи то до себе поскаржився:

— От, неборику, так і жиємо — не то на чужій, не то на своїй землі. А ще ліпше сказати — жиєме на дивній землі: сонце зустрічаєш під одними прапорами, а проводжаєш уже під іншими. Монголи, татари, мадяри, австрійці, німці, румуни, чехи, тепер руські — усі перли і пруть сюди! А ти у своїй хижі ще й мусиш перед кожним виправдовуватись, чому служив попередньому панові.

Соломон тяжко зітхнув, піднявся, почав готувати в’язанки бадилля, але рот йому і далі не закривався.

— Бідна наша земля, але, видати, дуже смачна, бо ріжуть її пани всю історію, ріжуть, ріжуть скибочками і ніяк не наситяться, скисли би, як крумплі підбивані.

Відтак Соломон поманив мене до себе, зачерпнув з-під ніг жменю землі і мовив.

— Но позерай, хлопе, земля як земля. Як і всюди, нормальна земля.

Але тут раптом підніс жменю до рота, спробував грудочку землі на смак і, пожувавши, роздумливо сказав:

— Так-то воно, неборику, так. Земля як земля, але знаєш, хлопику, наша земля намного майсолодша, як у чужих світах.

Весь навколишній світ — і прижухлі небеса, й опечалена Долина Святого Івана, і скорботні ліси, і враз здрібнілі гори, і безнадійні води у річці Кривуліні — все якось притомилось, почало дрімати і забуватись осіннім сном. Тільки одне дерево на самій верхівці гори Ловачки гордо знехтувало законами природи і, наче божевільне, зеленіло пишними кронами, осяваючи придунайську рівнину м’яким, срібно-заспокійливим і теплим сяйвом. Це була яблуня із біблійним іменем Єва.

Як і все, що народилося, існувало, жило на наших Небесі, Єва теж мала свою незвичну історію, біографію і непередбачуваний, неординарно-колоритний характер.

Ніхто з місцевих достеменно не відав, скільки нашій Єві літ. Оповідали, що посадив її на самій маківці Ловачки святий Іван. Він з’явився на наших Небесі тисячу літ тому, заснував тут поселення. А собі за помешкання обрав одну із печер під горою Ловачкою неподалік того місця, де мукачівський монастир.

Святий Іван у миру був могутнім підкарпаторуським князем Іоанном Драгобратом. Це були часи правління на Підкарпатській Русі князя Лаборця. Родинне гніздо князі Драгобрати звили на горі Любиці — між теперішнім Перечином і Березним, — яка славилася своїми дивами. Найвідоміше з них — День Осяяння. Раз у рік, на Різдво Пресвятої Богородиці, із чистого-пречистого неба рівно ополудні — і тільки над горою Любицею — починав іти дощ. Він був світло-блискучим, як краплини живого срібла. І той, хто встигав наповнити чистонебним дощем пригоршні й омити ним очі, починав ясно бачити вночі — набагато краще, аніж удень. Право омивання очей мала тільки княжа родина і її воїни. Тому і славився князь Драгобрат на весь слов’янський світ зіркими лучниками-стрільцями. Їх у Карпатах називали нічними беркутами. Кожен такий воїн міг спокійно в найгустішій темряві вцілити птахові в око.