Дмитро Кешеля - Родаки

— Божіньку великий, це ж офіцер! Скажіть мені на милість, могли би ви даже у сні страшному увидіти, штоби гусарський полковник, а ци якийсь інший офіцер нашого ясного цісаря бігав п’яним із віником за дамою серця? — запитував у небес розгублений пан Іштван і благав: — Господи, не веди так швидко сесь світ до погибелі!

Баба Фіскарошка від побаченого і почутого геть розгубилася. їй, бідачці, гадалося: чоловік почне плакатися на власну долю, і вона готова була його утішити, розрадити, зігріти. Але того, із чим зустрілася, ніяк не могла збагнути своїм простацьким розумом: перед нею страждав, мучився і карався чоловік, для якого честь і гідність офіцера були набагато вищими, як власна сімейна трагедія, чи навіть Апокаліпсис усього людства. Звідкіль моїй бідній бабі було зрозуміти селянським глуздом: у тому світі, де втрачають гідність і мораль, простій людині не варто жити!

Майже щонеділі, після вечері, коли наші Небесі потиху поринали в сутінки, ми втрьох — баба, дідо і я — крадькома заходили до пана Іштвана в його боргазу, де він тепер постійно мешкав. Господар зустрічав нас завжди радо, наче зустрічались після столітньої розлуки. Далі замикав на ключ двері, покрівцями занавішував вікна, витягував із дерев’яної скрині трофейний німецький приймач, включав його і довго й обережно настроював… Нарешті чулися позивні, і жінка-диктор м’яким і глибоким голосом, схожим на воркування молодої горлиці, радо віталася незнайомою мовою, про щось повідомляла, й одразу лунала музика. Далі в неї вплітався божественно-врочистий голос, і починалися пісні. Це були концерти з оперного театру Ла-Скала. І головним виконавцем був молодший син пана Фийси — золотий голос Європи Владьо. Після війни він оселився в Італії і там оженився на юній графині Єлизаветі Марконі — доньці генерала Альберто Марконі. Тепер Владьо вже кілька років поспіль був солістом оперного театру і його найбільшою коштовністю.

Не відомо, як пан Фийса дізнався про долю свого меншого сина і чи підтримував із ним якісь зв’язки, але концерти Владя, на які він запрошував потайки, були для нас, мало сказати, великими дарунками. Кожна зустріч із піснями Владя відкривала нашим душам незбагненно світлий, неосяжний, хоч і невідомий, але дуже рідний, дорогий світ таїнства і великої любові. І ще одне диво: ми не знали мови, якою співав Владьо, але розуміли його пісні. Мені особливо запам’яталася одна із них, після якої я чомусь тихо плакав. Пісня ця — про розлуку людини з рідною землею — «Колюча акація — найніжніше дерево у світі». І були в тій пісні такі слова:

Ця пісня була бездонно-болюча і сумна, як безмежна печаль Марії Магдалини біля ніг розіп’ятого Христа.

З’юрмившись біля приймача, ми, здавалося, слухали не пісню, а Божественне одкровення. І в цю мить мені бачилося, як спів Владя, наче потужний промінь світла, пронизуючи безкрайній океан Всесвітньої ночі, несеться з потойбічного світу до нас на Небесі, в забутий історією і людьми куточок землі, як радісна передвістка про майбутнє пришестя Великого Щастя. Я зримо бачив, як ангели, кружляючи парами, розсипають із небес по всій землі повними жменями світлі звуки мелодій, осяваючи нічні простори. І всі знедолені, бездомні, зневірені, пропащі поволі-поволі піднімають догори очі, і на онімілих вустах їх починають оживати слова молитви.

У міру того як конала мадярська революція, згасав і пан Фийса. Від бравого цісарського гусарського полковника, якого ми колись бачили, залишилась жалюгідна подоба. Він схуд, давно не голився, очі потьмяніли, а останні дні зовсім не покидав двору. По кілька разів виходив із хати, крадькома озирався, а потім лускав дверима і знову закривався на ключ. Час од часу його перелякане обличчя на мить спливало то в одному, то в іншому вікні і притьмом зникало. Така поведінка сусіда вельми збентежила бабу Фіскарошку. Вона все чекала, що пан Фийса врешті-решт зайде до нас і повідає, що сталося. Але він мовчав. І коли Фіскарошка вже зібралася до нього, пан Фийса раптом заявився сам. Тихо увійшов у хату, зняв шапку і, припершись до одвірка, приречено мовив: