Дмитро Кешеля - Родаки

Навіть не постукавши, полковник розчахнув двері, зайшов у прийомну залу і ще більше отетерів. Вся підлога вистелена рожевим італійським мармуром, стіни оббиті різьбленим скелястим дубом, старовинні картини в позолочених рамах, кришталеві венеційські люстри. Полковник жадібними очима озирався навкруги, наче потрапив у печеру скарбів, і закричав: «Хозяєва! Гдє хозяєва?!». З бібліотеки вийшла баронеса. Наче готуючись прийняти смерть, побожно склала на грудях руки й покірно мовила: «Я тут».

— Штоби за двадцать чєтирє часа вас здєсь не било! — гаркнув полковник і, обернувшись до ординарця, додав. — А ти, Стьопа, оставайся. Прослєді… і єслі што — знаєш, как поступать!

— Так точно! — відчикрижив ординарець.

Провівши полковника, солдат повернувся і став твердо на вході з автоматом — з того дня маєток Перені переходив у власність радянського полковника.

Якогось осіннього дня баба Фіскарошка перебирала на ґанку картоплю, коли з вулиці несміливо почулося:

— Слава Йсусу Христу.

Біля воріт стояла дивна черниця з клунком за плечима і полотняною тайстрою в руках.

— От я і тутки, дорога Марійко, — скорботно мовила навідувачка.

Баба із глибоким подивом і навіть страхом упізнала в жінці, яку сприйняла за черницю, баронесу Ірму.

— Паніко дорога, што сталося? — налякано підбігла Фіскарошка до баронеси.

— Прийшов час підніматися з хрестом на гору, — тихо відповіла Ірма і попросила: — Поможіть мені, кедвешна Марійко, відкрити боргазу.

Із того дня баронеса почала мешкати поруч нас у дачному будиночку на виноградниках. Вона була зовсім безпомічна в хатній роботі. Тому баба щодень, готуючи для родини, милостиво відносила щось і баронесі. Прибирала і прала одежу своєї колишньої пані, яка за одну мить із золотої карети, запряженої баскими білими кіньми, опинилася на розбитому возі з немічними волами. І хоч баба од природи мала мудрість у голові і добре тямила поговірку: «Не зарікайтеся ніколи од тюрми і жебрацької торби», доля баронеси глибоко вразила її. Фіскарошка ходила мовчазна, якась притлумлена, а потім на свій простацький розум видала: «Життя — це милий і красний сон, але з дуже страшним кінцем».

Цілу осінь пані майже не виходила на люди. Сиділа днями на порозі і байдужо-безживними очима дивилася в долину. А на сам Святвечір католицького Різдва, нікому не сказавши слова, зібралася і попрямувала до Мукачева. Зайшла в парк навпроти родинної садиби і примостилася на лавиці. За кілька день перед святками випали перші сніги і вдарили люті морози. Баронеса була одягнута у благеньку одежу, а коли побачила після двомісячної розлуки батьківське гніздо, їй стало так тепло і душевно затишно, ніби із глибоких снігів вийшла на сонячну галявину, вкриту весняним буйно-квіттям.

Сутінки запливали в міські вулиці. У вікнах осель, наче надії у зневірених людських очах, спалахували різдвяні свічки. Із блаженною усмішкою і дивним світлом у серці баронеса Ірма дивилася на свій будинок. І щемливі спогади, ніби різдвяні пухнасті сніжинки, пропливали в її уяві. Тут пройшли її благодатне дитинство і юність, тут разом із найближчими їй людьми святкувалися Різдво, Великдень, всі сімейні торжества. У старовинних залах звучали арії з опер і жартівливі пісеньки з оперет, класична музика світових геніїв. Тепер в будинку буянила п’яна гармошка і сороміцькі «частушкі». Там, у маєтку баронеси, сьогодні відзначали теж якесь свято…

Ірма з гущавини парку дивилася, як у двір заходять військові з дамами, і зовсім не мала злоби чи ненависті до цих людей. їй просто стало невимовно жаль себе. Викинута на вулицю з рідної домівки. Син Золтан у могилі серед дикого степу. Про молодшого Владя і чоловіка Іштвана зовсім не відомо. А ще баронесі стало дуже жаль античні скульптури, які колись прикрашали територію довкола будинку. Античні боги, грізні римські легіонери, пишногруді музи, служителі Олімпу з арфами — всі вони крізь тисячоліття несли велич минулих цивілізацій. Аж тут на мукачівському подвір’ї вражено зупинилися перед п’яним солдатським гульбищем і миттєво зниділи, змарніли і стали по-жебрачому нещасними. Вони, колишні богатирі і велетні, тепер, наче каліки, сутулились, мерзнучи попід деревами, і терпеливо чекали, коли із парадних покоїв їм винесуть милостиню.

— Прости їм, великий Господи, — прошепотіла льодяними вустами баронеса, спостерігаючи, як захмеліла публіка шаліє чимдалі все більше і більше.

І неспогадано баронеса побачила. Ні, навіть не побачила, вона всім єством відчула дивовижне сяйво, що почало розквітати в небесах. Ніжно-трепетне світло потиху лилося ізгори, наповнюючи блаженним теплом й осяянням старовинний парк, кожне дерево в ньому, сніги і душу жінки. Баронеса Ірма достеменно знала — у ніч Різдва Христового відкривається небо. І вся природа — земля і води, трави і дерева, птиці, звірі і домашня худібка — розмовляють не тільки між собою, а й із Богом. У цей час через відчинені небеса на Святу вечерю прибувають і душі рідних, дорогих, які відійшли у Вічність. Баронеса пам’ятала, що у мить Одкровення Різдвяного неба треба загадати бажання і воно неодмінно збудеться. І тільки-но подумала про найсокровенніше, як до неї долинули лагідні голоси, схожі на мову білої зимової трави.