Дмитро Кешеля - Родаки

Невідомого, якого пан Фийса назвав своїм сином, уже саджали в кузов «студебекера». І я, дивлячись потайки з горища, раптом збагнув: невідомий красень, якого щойно арештували на моїх очах, — син пана Фийси Владьо. Ось він зі зв’язаними руками на мить піднявся в кузові на повен зріст, обернувся і глянув на своє обійстя. Посеред двору на колінах стояв батько. З непокритою головою, безпорадний — він прощально простягав за сином руки. А біля воріт!!! Господи, я досі ніколи її не помічав! Біля воріт, скидуючи останні листочки, стояла розгублена й ошелешена старенька акація…

І неймовірним сумом і болем у мені залунали незнайомою мовою такі знайомі слова: «…І ніхто мене не проводжав, крім печального батька на порозі і квітучої акації при воротах… Старенької акації — із сумними материнськими очима і п’янким запахом вуст коханої… Старенької акації — ніжного до сліз і колючого до крові — найдобрішого і наймилішого дерева на всім Божім світі…».

Поява й арешт молодшого сина пана Фийси, всесвітньовідомого тенора, соліста Міланської опери Ла-Скала Владя мала неймовірну й трагічну історію.

Тільки-но світ дізнався про початок Угорської революції, тисячі мадярів, які свого часу покинули батьківщину, рятуючись від комуністів, з усіх кінців землі хлинули на поміч повстанцям. Серед них — і Владьо. Потайки від родини він покинув Італію, через Австрію проник в охоплену полум’ям Угорщину і майже до останнього дня воював у Будапешті. Тим часом, зламавши останні бастіони революціонерів, радянські війська щільно замкнули угорські кордони із сусідніми державами. І тисячі повстанців опинилися у пастці. Найбільш відкритим залишався коридор від Чопа до Ужгорода. Збагнувши свою приреченість, Владьо скористався цією лазівкою і нічними стежинами повернувся до родинного притулку. Як йому це вдалося — навіки залишиться таємницею, так само, як і те, хто вислідкував і здав Владя совєтській безпеці.

Владьо повернеться із сибірських тюрем на початку 60-х років, коли тикнеться бурхлива ера великого кукурудзівника і горохівника, непогамовного і непередбачуваного у своїх вчинках Микити Хрущова.

Наша родина саме зібралася за вечерею, коли почувся знайомий стукіт, і в хату увійшов пан Фийса. Не увійшов, а влетів, наче добра вістка, сяючи од щастя. Відчинив навстіж двері, став збоку, і з потемків сіней переступив поріг ставний чоловік — у новенькій фуфайці, сірих грубих штанях, кирзових чоботах, пострижений під «нулівку».

— Слава Йсусу Христу! — привітався гість, сором’язливо мнучи у руках шапку-вуханку.

Всі отетеріли — перед нами стояв Владьо. Тюремна уніформа, в якій випускали на волю в’язнів радянських концтаборів, і тепер не могла приховати його вроди й аристократичної вишуканості.

— Дай і вам, Божіньку, доброго здоров’я, — сплеснула баба Фіскарошка.

— Ви, Марько, не бійтеся, не тривожіться, — вибіг посеред кімнати пан Фийса. — Це все законно — мого Володьку випустили з тюрми, він тепер житиме з моєю старістю.

Батько роздивлявся сина з трепетом і ніжністю, наче дитина, якій на долоню сіло маленьке пташеня.

— Ой, підходьте, гостеньки дорогі, — заметушилася баба. — Вечеря у нас небагата, але од серця і душі.

Упродовж вечора ніхто й словом не обмовився про те, що довелось пережити Владьові. І на що далі йому сподіватися. Говорили про всяке — щиро, невимушено. Складалося враження, що Владьо жив з нами по сусідству од свого народження і на хвилю не покидав батьківського обійстя. Тільки ось у його безпосередності чаїлось щось безмежно трагічне. Десь посеред бесіди Владьо несподівано замовкав, невидющим зором дивився у вікно… Він був схожий на перший осінній дощ — тихий, ще теплий, чистий, а в глибині своїй — сумний, болючий і безнадійний.

Коли трохи випили, осміліли, баба почала розповідати, з яким щастям ми слухали колись пісні Владя по радіо, а потім несподівано попросила:

— А не могли би ви нам щось заспівати?

Він тільки й чекав цієї миті. Схопився із-за столу, став посеред хати, прокашлявся і заспівав «Цвіте терен…».

Усі ці роки голос в його грудях страждав, наче птах у клітці. А тепер, випущений на волю, стрімко вирвався, могутньою хвилею вдарив під стелю і неймовірно лунко розплеснувся по хаті. Від співу ледь чутно затремтіли стіни, а електролампочка розбризнулася друзками навсібіч. Ми оскляніли, навіть не поворухнулись. А Владьо співав у темряві. Це була світла співоча темрява. І ми в ній бачили навіть найдрібніше макове зернятко у найвіддаленішому куточку землі Господньої.