Джон Грін - Паперові міста

Бен з Радаром приїхали рівно о восьмій. Я вмостився на задньому сидінні. Вони підспівували «Mountain Goats».

Бен розвернувся і простягнув мені руку, стиснуту в кулак. Я легенько вдарив по кулаку, хоча терпіти не міг Такого привітання.

— К.! — гукнув Бен, перекрикуючи музику. — Ну, як тобі все це?

Я розумів, що Бен має на увазі: слухати «Mountain Goats» з друзями в авті, що мчить травневим ранком у середу назустріч Марго і Маргонорару, який належиться тому, хто її знайде.

— Та все краще за початки аналізу, — відказав я.

Музика лунала занадто голосно, розмовляти було неможливо. Заїхавши в Джеферсон-парк, ми відчинили вікно, щоб розповісти всьому світові про наш чудовий музичний смак.

Ми гнали до Колоніал-драйв повз кінотеатри і книгарні, в які й попри які я їздив усе своє життя. Але ця поїздка була краща від попередніх, тому що в школі зараз ішли початки аналізу, бо зі мною були Бен з Радаром, бо я думав, що ми знайдемо Марго. Через двадцять миль Орландо, нарешті, здався і поступився місцем уцілілим апельсиновим гаям і недобудованим ранчо — нескінченній рівнині, що заросла густим чагарником, а з дубів звисав іспанський мох. Було гаряче і безвітряно. Саме в таких місцях я проводив літо в скаутських таборах, потерпаючи від комарів і гасаючи за броненосцями. На дорозі тепер траплялися майже самі пікапи, а щомилі з нізвідки виникали поселення: купки будиночків, поміж якими петляли вузенькі вулички. Ті містечка скидалися на обшиті сайдингом вулкани.

За якусь часину час ми побачили трухляву дерев’яну вивіску «Маєтність Гроувпойнт». Порепана асфальтована дорога незабаром скінчилася, а далі йшла просто сіра земля, яка свідчила про те, що «Маєтність Гроувпойнт» належить до присілків, які мама називає «недосілками» — їх покинули, так і не забудувавши. Кілька разів, коли ми їздили десь разом з батьками, мені такі «недосілки» показували, але ніколи не були вони такі занедбані, як ця місцина.

Ми проїхали ще миль п’ять після «Маєтності Гроувпойнт», аж Радар зробив музику тихіше і сказав:

— Десь із милю лишилося.

Я вдихнув побільше повітря. Радісне збудження з приводу того, що я не в школі, почало згасати. Якось не вірилося, що Марго може ховатися в такому місці, я навіть подумав, що навряд чи вона подалася б сюди. Цілковита протилежність Нью-Йорку. Це була частина Флориди, яку часто бачиш з вікна літака і неодмінно думаєш: навіщо людям узагалі було селитися на цьому півострові? Я дивився на порожню дорогу; асфальт настільки розжарився, що вона пливла перед очима. Потім у цьому розпеченому мареві з’явився торгівельний центр.

— Це воно? — я нахилився і показав на нього.

— Мабуть, — відказав Радар.

Бен натиснув кнопку на стерео, і стало дуже тихо. У цій тиші Бен зупинився на стоянці, де вже навіяло піску: природа знову відвойовувала своє. Колись на цих чотирьох крамницях висіли й вивіски. Коло дороги стояв іржавий стовп футів з вісім заввишки. Але покажчик вже давно зірвало ураганом, а може, він просто проржавів і одпав. Та й у крамниць справи йшли не краще: містилися вони в одноповерховій будівлі з пласким дахом, подекуди вже просвічували шлакоблоки. Фарба на стінах полущилася, й облуплені шматочки щосили чіплялися за бетон, як умираючі комахи. Поміж вікнами волога намалювала абстрактні картини. Дерево, яким позабивали вікна, вже побрижилося. Мене пронизала жахлива думка, якої вже було не позбутися: мені здалося, що втекти з дому, щоб жити тут, — безглуздо. В таке місце приходять хіба вмирати.

Коли авто зупинилося, в ніс і навіть у рота вдарив гіркий дух смерті. Мені довелося ковтнути: до горла вкотре за сьогодні підкотила нудота. Тільки зараз, втративши стільки часу, я усвідомив, що не так уявляв і гру Марго, і гонорар за перемогу в ній.

Я виходжу з авта, Бен стоїть тут-таки, а поруч з ним — Радар. І мені раптом стає зовсім невесело, я розумію, що це зовсім не був виклик — доведи-що-достатньо-крутий-щоб-гуляти-зі-мною. Я знову чую слова, які сказала Марго тієї ночі: «Ні, я не хочу, щоб мене, всю в мухах, знайшли дітлахи в Джеферсон-парку суботнього ранку». Не хоче, щоб дітлахи знайшли в Джеферсон-парку, але це зовсім не означає, що вона взагалі не хоче померти.

Я не бачу жодних свідчень того, що тут останнім часом хтось бував, за винятком запаху, цього гидкого, тухлого смороду, його завдання — відганяти живих від мертвих. Я кажу собі, що Марго так пахнути просто не може, але, звісно ж, вона може. Всі ми можемо. Я притуляю руку до носа — щоб відчувати запах власного поту і шкіри — та чого завгодно, тільки б не смерті.