Джон Грін - Паперові міста

бартлсвіль-Авеню, 8328

Щоб поставити двері на місце, треба було забивати стрижні, а це привернуло б увагу батьків, тож я просто притулив двері до завіс і залишив їх відчиненими. Поклавши стрижні в кишеню, я сів за комп’ютер і відшукав на мапі адресу з записки. Про таку вулицю я раніше ніколи не чув.

Вона була за тридцять чотири і шість десятих милі від мене, їхати потрібно було по Колоніал-драйв майже до міста з назвою Різдво, штат Флорида. Я наблизив знімок будівлі з супутника — чорний прямокутник, облицьований чимось неяскравим, сріблястим, за ним — трава. Може, це фургон? Розмір складно було оцінити, тому що навколо була тільки зелень.

Набравши Бена, все розповів йому.

— Значить, я мав рацію! — зрадів він. — Кортить розповісти Лейсі, вона теж вважає, що це була крута ідея!

На Лейсі я уваги не звернув.

— Ну, я поїду, напевно.

— Звісно, треба їхати. І я з тобою. Давай у неділю вранці, я, певна річ, страшенно втомлюся після балу, але чорт з ним.

— Ні, я виїжджаю зараз.

— Братан, зараз темно! Ти ж не поїдеш у цей дивний будинок з таємничою адресою потемки. Ти що, фільми жахів не дивишся?

— Може, вона там.

— Еге ж, а ще там може виявитися демон, що харчується виключно хлоп’ячими підшлунковими, — відказав він. — Боже, ти хоч до завтра почекай, правда, після репетиції мені треба замовити Лейсі корсаж і додому заїхати на той раз, якщо вона в мережі й написала мені що-небудь, тому що ми останнім часом часто листуємося…

— Ні,— перебив я, — я їду сьогодні ж, я хочу її бачити.

Коло звужувалося. Якщо покваплюся, то, може, за годину я вже побачу Марго.

— Братан, я тобі не дозволю їхати хтозна-куди посеред ночі. Я повинен прикрити твою дупу.

— Завтра вранці,— сказав я, в першу чергу собі.— Тоді я поїду завтра вранці.

Мені вже починала набридати моя стовідсоткова відвідуваність уроків. Бен мовчав. Я лише чув, як він випускає повітря через передні зуби.

— Так, я відчуваю, що вже хворий, — сказав нарешті він. — Температура. Кашель. Біль. Усе болить.

Я посміхнувся. Попрощавшись, я набрав Радара.

— У мене тут Бен на іншій лінії,— відказав він, — я тобі зараз передзвоню.

І передзвонив за хвилину. Я навіть привітатися не встиг.

— К., у мене така страшна мігрень. Я завтра точно в школу не зможу прийти.

Я засміявся.

Потім я роздягнувся, залишившись тільки у футболці й боксерках, висипав сміття з відра в шухлядку і поставив його коло ліжка. Завів будильника на безбожно ранню пору — на шосту ранку — і наступні кілька годин марно намагався заснути.

Уранці до кімнати увійшла мама і сказала:

— Ти навіть двері не зачинив, сонько.

Розплющивши очі, я відказав:

— У мене щось із животом, — і показав на відро з блювотинням.

— Квентине! Боже ж ти мій! Коли це сталося?

— Годині о шостій, — сказав я правду.

— Чому ти нас не погукав?

— Сили не було, — знову сказав я правду.

— Ти недобре почувався і прокинувся? — запитала вона.

— Ага, — сказав я неправду. Прокинувся я від того, що о шостій продзвенів будильник. Потім я прокрався на кухню, з’їв батончик з мюслями і випив апельсинового соку. За десять хвилин я застромив у горлянку два пальці. Вирішив не робити цього вночі, щоб не смерділо у мене під носом. Блювати нудотно, але швидко про це забуваєш.

Мама забрала відро і помила. Потім принесла його назад.

— Я, напевно, сьогодні залишуся… — почала вона, стиснувши від хвилювання губи.

Я поквапився її перебити:

— Все гаразд, справді, просто слабкість якась. З’їв щось не те.

— Ти певен?

— Якщо стане гірше, я подзвоню, — пообіцяв я. Мама поцілувала мене в чоло. Я відчув, що на шкірі відбилася її липка помада. Мені не було погано, але чомусь стало краще.

— Двері зачинити? — запропонувала вона, взявшись за ручку. А двері насилу трималися на завісах.

— Ні-ні-ні,— сказав я, може, аж занадто перелякано.

— Гаразд. Я дорогою на роботу подзвоню в школу. А ти дай мені знати, якщо тобі щось треба буде. Що завгодно. Або якщо захочеш, щоб я приїхала. І татові можеш дзвонити в будь-який момент. В обід я заїду, добре?

Я кивнув і натягнув ковдру до підборіддя. Хоча мама і помила відро, я навіть крізь запах миючого засобу досі відчував сморід блювоти, аж знову тягнуло блювати, але я намагався не думати про це і повільно дихати ротом, поки не почув, як мамин «крайслер» поїхав собі. Була 7:32. Бодай раз приїду вчасно, подумав я. Не в школу, правда. Але все ж таки.

Я прийняв душ, почистив зуби, надів темні джинси і просту чорну футболку. В кишеню поклав той клапоть газети. Потім забив стрижні в завіси і почав збирати речі. Я не дуже знав, що треба взяти з собою, але про всяк випадок кинув у рюкзак викрутку, якою знімав двері, роздруківку супутникової мапи, вказівки, як дістатися, пляшку води і Вітмена — на той раз, якщо знайду Марго там. Хотів розпитати про нього.