Етгар Керет - І раптом стукіт у двері

Я мусив кивнути, тому що він на таке реагує.

— Ти думаєш, що це не моє, так? Думаєш, що я насправді ніякий не Продюсер, що я просто якийсь надміру балакучий чувак, у якого є трохи батьківських грошей.

Мабуть, я ненавмисне продовжив кивати через тиск, тому що тепер він сміється.

— Ти правий, — каже він. — Або ж неправий. Можливо, я тебе ще здивую. І себе теж.

Джозеф просить рахунок і наполягає, що сам заплатить.

— А як наша офіціантка? — запитує він, коли ми чекаємо, поки проведуть платіж його кредиткою. — Думаєш, вона також намагається порятуватись? Від себе тобто?

Я знизую плечима.

— А отой чувак у пальті, який щойно зайшов? Поглянь, як він пітніє. Він точно від чогось тікає. Можливо, ми можемо замість фільму запустити старт-ап: програму, що знаходить людей, які намагаються втекти від себе і бояться того, що їх можуть знайти. Це може бути хіт.

Я дивлюся на спітнілого чувака в пальті. І розумію, що це перший терорист-самогубець у моєму житті. Потім у лікарні іноземні журналісти попросять мене описати його, і я скажу, що не пам’ятаю. Тому що я вважаю, що це щось особисте, щось, що мусить залишиться між ним і мною. Джозеф теж виживе після вибуху. Але офіціантці не пощастить. І річ не в тім, що вона чимось завинила. У терористичних актах репутація ролі не грає. Зрештою, все це залежить від кута й відстані.

— Отой чувак, який щойно зайшов, точно тікає від чогось, — сказав Джозеф і розреготався, обшукуючи свої кишені в пошуку дріб’язку для чайових. — Можливо, він погодиться написати для мене сценарій або ж принаймні випити зі мною кави.

Наша офіціантка із заламінованим меню в руці проходить, пританцьовуючи, повз спітнілого чувака в пальті.

Вона вирішила відкрити ресторан одразу ж, наступного ранку після похорону. Коли Ітамар почув про це, вона думала, він вибухне.

— Ти тільки годину тому поховала свого чоловіка і вже поспішаєш продавати чорбу?

— Ми не готуємо чорбу, Ітамаре, — промовила Галіна своїм найбільш життєствердним голосом, — і справа тут взагалі не у грошах. А в людях. Краще бути з клієнтами в ресторані, ніж нидіти самій удома.

— Але ти першою наполягала, що ми не мусимо відбути жалобну шиву, — сказав Ітамар. — Ти сказала, що тобі не хочеться всіх цих клопотів.

— Тут справа не в клопотах, — запротестувала Галіна. — Коли люди жертвують своє тіло науці, ніхто не сидить жалобну шиву. Ось як. Коли помер батько Горшовського, ніхто...

— Мамо, припини, — відрізав Ітамар. — Залиш Горшовського, Шиферманів і пана Пінчевського з вулиці Бяліка, 21, у спокої. Це тільки наша справа, о’кей? Чи тобі здається прийнятним, що через день після батькової смерті ти йдеш і відкриваєш ресторан, немовби це звичайна справа?

— Так, — наполягала Галіна. — Для мого серця справа не буде звичайною, але для всіх, хто прийде до ресторану, — так. Нехай твій батько помер, але бізнес живий.

— Бізнес також помер, — сказав Ітамар, зціпивши зуби. — Він уже кілька років як мертвий. Сюди тільки одні собаки ходили.

Коли їй у лікарні сказали, що її Ґідеон помер, вона не плакала. Але після сказаного Ітамаром заплакала. Не перед ним, звісно. Поки він був поруч, вона продовжувала тримати фасон. Але коли він пішов, вона розридалася, як мала дитина. «Це не означає, що я погана дружина, — переконувала вона себе між риданнями. — Я набагато більше засмучена смертю Ґідеона, ніж собі думає Ітамар, але ображати набагато легше, ніж оплакувати». І це було правдою. Відколи вони переїхали до пасажу, замовлення скоротились. Вона від самого початку була проти переїзду, але Ґідеон сказав, що це їхній великий шанс, «шанс усього життя». Відтоді, коли вони сварилися, вона нагадувала отой «шанс усього життя», а тепер, після його смерті, не було нікого, кому б вона могла про це нагадати. Вона і Китаєць сиділи в порожньому ресторані три години в повній тиші. Китаєць дуже любив Ґідеона, який був дуже терплячим із ним. Колись Ґідеон годинами вчив Китайця готувати чолнт і фаршировану рибу. Коли в нього нічого не виходило, і Галіна вставляла якесь лайливе слово, втручався Ґідеон: «Нічого страшного, нічого страшного». Якщо ніхто не з’явиться до третьої години, я зачиню ресторан, подумала вона. І не лише на сьогодні. Назавжди. Двоє людей у бізнесі, буває, поводяться по-різному. Коли їх багато, то є кому допомогти, а коли мало, то добре принаймні мати людину, з якою можна поговорити.

— З вами все гаразд? — запитав Китаєць, і Галіна кивнула і спробувала посміхнутись. Можливо, навіть перед третьою. Вона просто зачинить ресторан і виїде.