Етгар Керет: І раптом стукіт у двері

Я намагаюся його вмовити, переконати, що справа зовсім не в тому, що просто він застав мене в делікатний момент моєї розмови зі шведом. Але соціолог підняв револьвер до свого рота й наказав мені замовкнути.

— Vamos [1] Vamos (ісп.). — хутчіш; досить. , — каже він. — Давай без церемоній. Сідай отам і викладай.

— Що викладати? — запитую я. Правда полягає в тому, що я досить знервований. У шведа також є пістолет. Ситуація може вийти з-під контролю. Схід — це схід, захід — це захід, і так далі. Різні ментальності. Або ж іще й швед може злетіти з котушок — просто тому, що йому потрібна тільки своя історія. Ексклюзивна.

— Не дратуй мене, — попереджає соціолог. — Я легко вибухаю. Викладай історію — та хутчіш.

— Еге, — втручається швед і також витягає свій пістолет.

Я прочищаю горло і починаю знову:

— Троє людей сидить у кімнаті.

— І ніяких «І раптом стукіт у двері», — оголошує швед.

Соціолог цього до кінця не доганяє, але підігрує йому.

— Давай, ворушись, — каже він. — І жодного стукоту у двері. Розкажи нам ще щось. Здивуй нас.

Я стою, як укопаний, і роблю глибокий вдих. Вони обоє вирячились на мене. Яким чином я завжди потрапляю в такі ситуації? Присягаюся, подібні речі ніколи не траплялися ні з Амосом Озом, ні з Давидом Гроссманом. І раптом стукіт у двері. Їхні погляди робляться грізними. Я знизую плечима. Мовляв, я тут ні до чого. В моїй історії на тему стукоту у двері нічого немає.

— Позбудься його, — наказує соціолог. — Позбудься його, хто б це не був.

Я відчиняю двері на маленьку щілинку. Це чоловік із доставки піци.

— Ви Керет? — запитує він.

— Так, — відповідаю я, — але я не замовляв піцу.

— Тут написано «вулиця Заменгоффа, 14», — гаркає він, показуючи на друковану накладну про доставку та пробиваючи шлях усередину.

— Ну, і що? — кажу я. — Я не замовляв піцу.

— Піца сімейного розміру, — наполягає він. — Наполовину з ананасом, наполовину з анчоусом. Вже проплачена. Кредиткою. Просто дайте мені чайові і я вшиюсь.

— Ви сюди теж прийшли по історію? — втручається швед.

— По яку історію? — запитує доставник піци, але зрозуміло, що він бреше. І він у цьому ділі не мастак.

— Витягни його, — під’юджує соціолог. — Давай, зараз же витягай пістолет.

— Я не маю пістолета, — ніяково зізнається доставник піци й видобуває з-під своєї картонної таці тесака. — Але я на місці поріжу його на крихітні кавалки, якщо він добряче не дасть згори.

І ось їх уже троє на дивані — швед праворуч, потім доставник піци і соціолог.

— Але я так не можу, — кажу я їм. — Я не можу розповісти історію, поки ви троє тут зі зброєю і так далі. Прогуляйтеся навколо будинку, а коли повернетесь, я щось для вас придумаю.

— Засранець збирається викликати поліцію, — говорить соціолог шведу. — Він думає, ми пальцем роблені?

— Давай, розкажи нам історію і ми звідси вшиємось, — просить доставник піци. — Коротеньку. Не будь таким занудою. Бо ж знаєш, яка ситуйовина. Безробіття, шахіди-смертники, іранці. Люди спраглі чогось іншого. Ти думаєш, чому такі законослухняні хлопці, як ми, зайшли настільки далеко? Ми у відчаї, чуваче, у відчаї.

Я прокашлявся і почав знову.

— Четверо людей сидить у кімнаті. Тут задуха. Їм нудно. Кондиціонер барахлить. Один із них просить розповісти історію. До нього приєднується другий, потім третій...

— Це не історія, — протестує соціолог. — Це показання свідка. Точнісінько те, що відбувається тут і тепер. Точнісінько те, з чого ми намагаємося виборсатись. А ти халтуриш і звалюєш на нас реальність, як сміттєвіз. Використай свою уяву, чуваче, придумай, відтягнись по повній.

Я киваю і починаю знову. Чоловік сидить у кімнаті, сам-самісінький. Він самотній. Він письменник. Він хоче написати історію. Минуло чимало часу відтоді, як він написав своє останнє оповідання, — і він стужився. Він стужився за духом творення чогось нового з чогось іншого. Правильно — чогось нового з чогось іншого. Оскільки щось із нічого — це коли ти створюєш щось із повітря. І в цьому випадку воно нічого не варте. На таке всі здатні. Але щось із чого означає, що воно насправді весь час було в тобі, всередині тебе, і ти відкрив його як частину чогось нового, що ніколи не траплялося раніше. Чоловік вирішує написати оповідання про ситуацію. Не про політичну ситуацію і не про соціальну. Він вирішує написати оповідання про людську ситуацію, про людську природу. Про людську природу в її безпосередньому прояві тут і тепер. Він витягає аркуш. Але історія сама собою не пишеться. Тому що людська природа в її безпосередньому прояві не тягне на оповідання, і він уже збирається покинути цю справу, аж раптом чує: