Гарпер Лі - Вбити пересмішника

— Саме цим ви й займалися, хіба ні?

— Висміювали його?

— Ні, виставили напоказ історію його життя для напучування сусідів.

Джемі аж обурився.

— Я такого не казав, не казав!

— Ти в цьому щойно мені зізнався,— сухо усміхнувся Атикус.— Отже негайно припиняйте це неподобство, вам усім це ясно?

Джемі аж рота роззявив від подиву.

— Ти начебто хочеш стати юристом? — батько якось підозріло стиснув губи, ніби утримуючись від усмішки.

Джемі вирішив, що хитрувати немає сенсу, і нічого не відповів. Коли Атикус увійшов до хати, щоб забрати течку з паперами, яку він забув узяти вранці, Джемі нарешті зрозумів, що попався на гачок одного з найстаріших юридичних трюків. Він постояв на безпечній відстані від веранди і зачекав, поки Атикус не вийде з хати і не піде назад на роботу. Коли Атикус уже не міг його почути, Джемі загорлав йому вслід:

— Раніше хотів стати юристом, а от тепер навряд чи!

— Гаразд,— сказав тато, коли Джемі спитав, чи можна нам піти посидіти біля ставка міс Рейчел з Діллом, оскільки це його останній вечір у Мейкомі.— Попрощайтеся з ним за мене і перекажіть, що ми чекатимемо його наступного літа.

Ми перестрибнули через низький паркан, який відгороджував подвір’я міс Рейчел від нашого проїзду до гаража. Джемі свиснув перепілкою, і Ділл відповів з темряви таким само свистом.

— Як тихо, ні вітерцю,— мовив Джемі.— От дивіться,— він вказав на схід. Величезний місяць піднімався над горіхами міс Моді.— Здається, що від нього іде тепло.

— Що на ньому сьогодні видно? Хрест? — спитав Ділл. Сам він не підвів голови. Він скручував цигарку з клаптя газети і мотузки.

— Ні, тільки жінка. Не запалюй цієї штукенції, Ділле, вона засмердить на все місто.

У Мейкомі завжди було видно на повному місяці жінку. Вона сиділа перед дзеркалом і чесала коси.

— Сумуватиму за тобою, малий,— сказала я.— Може, підемо зараз постежимо за містером Ейвері?

Містер Ейвері мешкав навпроти місіс Генрі Лафаєт Дьюбоз. Крім збирання пожертви у церкві по неділях, він ще просиджував у себе на веранді щовечора до дев’ятої години і чхав. Одного вечора нам пощастило побачити одну виставу, яка, схоже, виявилася й останньою, бо він ніколи її не повторював, скільки ми не стежили. Одного вечора ми з Джемі саме спускалися сходами міс Рейчел, як Діла нас зупинив:

— Нічого собі! Лишень погляньте!

І він указав на той бік вулиці. Спершу ми нічого не побачили, крім заплетеної пуерарією веранди, але, роздивившись, помітили, що з-поміж листя вихоплюється потужний струмінь, випинається дугою і вихлюпується у середині жовтого світляного кола від вуличного ліхтаря, на відстані у добрі десять футів від свого джерела,— принаймні так воно виглядало. Джемі зауважив, що містер Ейвері не потрапляє у самий центр, а Діла додав, що той, мабуть, випиває по піввідра рідини на день, після чого вони влаштували змагання між собою — хто поцілить своїм струменем далі й точніше, а я знову відчула свою меншовартість, бо в цій царині не мала ніяких здібностей.

Ділл потягнувся, позіхнув і сказав аж надто безневинно:

— Знаєте що? Ходімо прогуляємося.

Мені це видалося підозрілим. У Мейкомі ніхто просто так не гуляв.

— А куди, Ділле?

Ділл мотнув головою у південному напрямку.

— Гаразд,— погодився Джемі. А коли я запротестувала, додав ніжним голосом,— а тебе ніхто й не примушує, янголятко.

— І тобі нема чого туди ходити. Забув уже...

Джемі не любив пригадувати минулі поразки: здається, з усього, що говорив йому Атикус, він запам’ятав тільки одне — як вправно вести перехресний допит.

— Скауте, ми нічого не збираємося робити, просто пройдемося до вуличного ліхтаря і назад.

Ми мовчки пішли по вулиці, дослухаючись, як порипують крісла-гойдалки на сусідських верандах, як стиха перемовляються між собою наші дорослі сусіди. Час від часу до нас долинав сміх міс Стефані Крофорд.

— Ну? — сказав Діла.

— Гаразд,— відповів Джемі.— Може підеш собі додому, Скауте?

— А що це ви надумали?

Джемі з Діллом просто збиралися зазирнути у вікно з розхлябаною віконницею і, якщо пощастить, побачити Примару Редлі, а якщо я не хочу з ними йти, то ліпше мені забиратися додому і стулити свою дурну пельку, от і все.

— А якого дідька ви чекали аж до сьогоднішнього вечора?

А такого, що вночі їх ніхто не побачить, бо Атикус так зачитається книжкою, що і кінця світу не помітить, а ще якщо Примара Редлі їх уб’є, то пропадуть не канікули, а заняття у школі, а ще легше щось побачити у темному будинку ввечері, ніж удень, ясно мені?