Деніел Кіз - Таємнича історія Біллі Міллігана

Ґіллотт понюхала його подих, перевіряючи, чи він, бува, не напився, але подих був чистий. За декілька хвилин медсестру викликали на перший поверх. Спустившись, вона побачила, що один із охоронців заводить до шпиталю Маршу. Від дівчини тхнуло алкоголем. Ведучи Маршу нагору, до її палати, пані Ґіллотт запитала:

— Де Лорі?

— Не знаю.

— А де ти була?

— Не знаю.

— Ти п’яна?

Марша схилила голову. Її забрали до відділення № 1 — жіночого відділення суворого режиму.

Тим часом Девід пішов і його місце зайняв Денні. Він розхвилювався, побачивши, що Марша повернулась сама, і зненацька гайнув геть зі шпиталю на пошуки зниклої Лорі. Ґіллотт, відсапуючись, потупотіла навздогін за ним. Коли вона порівнялась із юнаком за будівлею школи «Маяк», охоронець на прізвище Ґлен уже вів Лорі їм назустріч. Він розповів Ґіллотт, що знайшов дівчину на траві. Та лежала обличчям у власному блювотинні.

— Могла б так і захлинутись, — сказав охоронець.

Ґіллотт бачила, що Денні непокоїться за дівчат. Вона також чула, як у коридорах люди шепочуть слово «зґвалтування», але була впевнена, що Біллі з Ґасом пробули за стінами шпиталю так недовго, що просто не встигли б заподіяти Марші чи Лорі яку-небудь шкоду. Медсестра не вірила в провину хлопців. Коли об одинадцятій годині вечора вона вирушила додому, у шпиталі, здавалось, запанував спокій: обидві дівчини, переведені до відділення № 1, а також Мілліган і Голстон мирно спали у своїх палатах.

Коли о сьомій ранку Пат Перрі прийшла на роботу, чутки вже розповзлись за межі відділення й поширились по всьому шпиталю. Згідно з ними, двох дівчат знайшли на пагорбі п’яними й непритомними. Одяг на Лорі був подертий. Одні твердили, буцімто вона заявила про зґвалтування, тоді як інші запевняли, що нічого такого дівчина не казала. Коли все це сталось, Біллі Мілліган і Ґас Голстон саме були на прогулянці, тож підозра впала на них. Однак у відділенні РІТ майже всі були переконані, що ніякого зґвалтування не було.

До розслідування цієї справи залучили поліцейських, котрі звеліли тимчасово закрити відділення РІТ, щоб усі особи чоловічої статі були на місці для допиту. Лікар Кол побалакав із деякими членами персоналу. Мілліган і Голстон іще не прокинулись. Поставало запитання: хто сповістить Біллі про те, в чому їх із приятелем звинувачують? Пат Перрі бачила, що лікар не хоче робити це особисто. Інші працівники також відмовились брати на себе таке завдання. Перрі не було на роботі того весняного дня, коли Рейджен знавіснів і почав погрожувати санітарам уламком розбитої склянки, проте ті з членів персоналу, яким випало тоді бути на чергуванні, боялись, що Біллі знов оскаженіє, коли почує новини.

Перш ніж розмовляти з юнаками, лікар Кол наказав замкнути двері відділення. Голстон прокинувся першим, і лікар Кол пояснив хлопцеві, в чому його звинувачують. Потім психіатр зайшов до палати Біллі й розповів йому те саме.

Обидва пацієнти спочатку здивувались і навіть образились, почувши, який злочин їм приписують. Але з кожною годиною хлопців дедалі більше охоплювала тривога, яка зрештою переросла в панічний страх. Вони забелькотіли, що їх тепер відішлють до Ліми або ж з’являться люди з ФБР і запроторять їх назад до в’язниці в Лебаноні.

Увесь день їх намагались заспокоїти. Члени персоналу були обурені висунутими проти хлопців звинуваченнями. Вони не вірили, що їхні підопічні до цього причетні. Ванда Панкейк і Пат Перрі втішали Голстона й Міллігана, запевняючи, що ніхто їх нікуди не забере. Втім, обидві медсестри усвідомлювали, що вони розмовляють не з Біллі, а з кимось із його альтер-его. Ванда була впевнена, що це Стів.

Того дня Пат Перрі дала Біллі чималу дозу аміталу, стараючись тримати поведінку юнака під контролем. Той навіть ліг подрімати, після чого, здавалось, йому покращало. Та десь о другій годині пополудні обидва хлопці знову рознервувались. Біллі почав безладно «перемикатися» зі Стіва на Девіда й навпаки: він то жалівся й плакав, то знову виявляв самовладання й разом із Голстоном міряв кроками кімнату, наїжачуючись, коли хто-небудь підходив до них занадто близько. Щоразу, як дзвонив телефон, Біллі здригався й казав:

— Це по мою душу.

Біллі й Голстон засіли у віддаленій частині приміщення, біля замкнених дверей, що вели до пожежного виходу. Юнаки відгородились від решти зали барикадою зі столів і стільців, а тоді зняли з себе ремені й обмотали ними кулаки.

— Щоб ніхто з чоловіків до нас навіть не наближався! — гукнув Стів. — Інакше ми висадимо задні двері.