Марк Леви - Викрадач тіней

Побачивши мене, хазяйка сімейного пансіону набрала ще скрушнішого вигляду, ніж минулого разу.

— У мене немає номера, — зітхнула вона.

— Байдуже, я прийшов у гості до одного з ваших пожильців і знаю, де його знайти.

Пані Пушар сиділа у своєму фотелі, вона звелася й пішла мені назустріч.

— Не думала, що ви дотримаєте обіцянки, це приємна несподіванка.

Я зізнався, що приїхав не зовсім до неї. Вона опустила очі, побачила сумку, яку я тримав в одній руці, повітряного змія, якого тримав у другій, і усміхнулася.

— Вам поталанило, не скажу, що розум у нього сьогодні абсолютно світлий, але це один із найкращих його днів. Він у себе в кімнаті, я вас туди проведу.

Ми разом піднялися сходами, вона постукала у двері, і ми зайшли до колишнього продавця зміїв.

— Леоне, до вас гості, — сказала пані Пушар.

— Невже? Я нікого не чекаю, — сказав він, кладучи книжку на столик.

Я підійшов до нього й показав свого потріпаного орла. Якусь мить він дивився на нього, й обличчя його просвітліло.

— Дивно, такого я подарував одному хлопчикові, мати якого була така скупа, що не хотіла купити йому цієї іграшки на день народження, щовечора хлопчик приносив його мені, а зранку забирав, щоб вона не сердилася, як він казав.

— Я вам збрехав, моя мама була найщедрішою з усіх жінок, вона подарувала б мені всіх повітряних зміїв світу, якби я її попросив.

— Справді, я думав, що то побрехенька, яку він вигадав, — провадив старий, не слухаючи мене, — але він був такий нещасний без того повітряного змія, що я вирішив його йому подарувати. Скільки дітей мріяли про того змія перед моєю яткою!

— Чи могли б ви його полагодити? — запитав я з завмиранням в серці.

— Його треба було б полагодити, — зауважив він так, наче до нього доходила лише частина моїх слів. — У такому стані він не зможе літати.

— Саме про це вас і просить юнак, Леоне, будьте уважнішим, це нестерпно.

— Пані Пушар, якби замість читати мені нотації, ви пішли й купили все, щоб полагодити цього змія, я зміг би взятися до роботи, бо саме тому цей юнак до мене й приїхав.

Леон написав список необхідного. Я схопив той список і побіг до магазину. Пані Пушар провела мене до дверей і прошепотіла на вухо, що якщо я раптом проходитиму повз тютюновий кіоск, вона буде найщасливішою з жінок.

Я повернувся за годину, виконавши обидва завдання.

Старий торговець призначив мені побачення завтра на пляжі. Він нічого не гарантував, але обіцяв постаратися.

Я запросив пані Пушар повечеряти. Ми говорили про Клеа, і я їй усе розповів. Коли я проводжав її до пансіону, вона підказала мені слушну думку.

Я знайшов номер у невеличкому готелі в центрі містечка. Заснув, тільки-но голова торкнулася подушки.

Опівдні я стояв на пляжі. Старий торговець прийшов разом із пані Пушар рівно о призначеній годині. Він розгорнув повітряного змія й гордо мені його простягнув. Він зміцнив крила, полагодив арматуру, і якщо мій орел і мав трохи потертий вигляд, та тримався він знову гордо.

— Можеш здійснити пробний політ, але обережніше, це вже не та птаха, що колись.

Два малих «S» та велика вісімка. З першим поривом вітру він шугонув угору. Мотовило швидко розкручувалося, і Леон аплодував з усієї сили, пані Пушар узяла його під руку й прихилила голову йому на плече. Він почервонів, вона вибачилася, але голови не прибрала.

— Хіба вдовам не хочеться теж трішки ніжності? — сказала вона.

Я подякував їм обом і залишив їх на пляжі. Мені ще треба було довго їхати, тож я поспішав.

Я зателефонував керівникові, сказав, ніби похорон мами мене затримав довше, ніж я сподівався, і що я вийду на роботу на два дні пізніше.

Знаю, починаєш з однієї брехні й уже не можеш зупинитися, але дарма, у кожного свої причини, і в мене були свої.

До консерваторії я прийшов по обіді. Вахтер відразу мене впізнав. Горло його одужало, як він повідомив, заводячи мене до своєї кімнати. Я запитав, чи може він мені знову допомогти.

Цього разу мені треба було дізнатися, де й коли Клеа Норман виступатиме найближчим часом.

— Цього я не знаю, але якщо хочете її бачити, вона зараз у 105-й аудиторії, на першому поверсі, наприкінці коридору. Треба трохи зачекати, вона веде заняття, а пари закінчуються о шістнадцятій.

Я не був одягнений, як годиться. Погано причесаний, погано поголений, я ладний був вигадати тисячу причин, щоб туди не йти. Я був іще неготовий. Але я не міг опиратися спокусі її побачити. Двері аудиторії були скляні, і кілька хвилин я дивився на неї з коридору. Вона навчала дітей. Я приклав руку до скла, один із хлопчиків подивився на мене й припинив грати. Я присів і втік на чотирьох, як дурень.