Марк Леви - Викрадач тіней

— А що ти робитимеш, коли виростеш? — поцікавився я.

— Ще не знаю, а що, треба сказати зараз?

— Та ні, необов’язково. Але якби довелося вибирати зараз, що ти обрав би?

— Мабуть, став би пекарем, як батько.

— А якби в тебе був інший вибір?

— Хотів би стати лікарем, як пан Шаброль, але думаю, що це неможливо. Мама каже, що, коли так піде й далі, нам доведеться закритися через брак покупців. Відколи хліб стали продавати в супермаркеті, батьки насилу зводять кінці з кінцями, звідки ж вони візьмуть гроші на навчання!

Я знав, що Люк ніколи не стане лікарем, я знав це з того дня, коли ми з ним їли шоколадні батончики та еклери, запиваючи кавою, відтоді як побачив його за касою. Люк залишиться в нашому містечку. Його рідні ніколи не назбирають грошей на довге навчання.

З одного боку, воно й непогано, бо означає, що крамниця вистоїть у двобої з супермаркетом, але Люк ніколи не стане лікарем. Я не став йому того казати, бо відчував, що це його засмутить, можливо, навіть відіб’є охоту вчитися, а він був найсильніший у класі з природничих дисциплін. Тож я промовчав і зберіг побачене в таємниці. Мені треба бути дуже обачним, щоб не вскочити в халепу. Адже і в хмарні дні бувають у небі прояснення. Не дуже приємно заздалегідь знати, що чекає в майбутньому на тих, кого любиш.

— То що робитимемо, щоб перемогти?

У мене в голові крутилося інше запитання.

— Скажи, Люку, якби ти міг знати, про що люди думають, чи, точніше, що їх пригнічує, що ти зробив би?

— І де ти набрався таких думок? Такого не буває.

— Так, але якби таке було можливе, що ти зробив би?

— Не знаю, думаю, це не дуже приємно, я боявся б, щоб нещастя інших не перекинулися на мене.

— І все? Ти боявся б?

— Щоразу наприкінці місяця, коли батьки підбивають місячний баланс пекарні, я бачу, які вони сумні, але нічим не можу зарадити, від цього мені дуже кепсько. Але ще гірше було б, якби мені довелося переживати нещастя всіх людей.

— А якби ти міг впливати на події?

— Думаю, я їм допомагав би. Це якісь дурні розмови, повернімося ліпше до виборів.

— Люку, ти хотів би в майбутньому стати мером нашого містечка?

Люк притулився до стіни школи, щоб перевести подих. Його похмуре обличчя розпливлося в широкій усмішці.

— Це було б круто, батькам би сподобалося, я тоді заборонив би супермаркетам відкривати хлібний відділ. Заборонив би й відділ рибальських снастей, бо в батькового приятеля крамничка на ринковій площі, і супермаркет теж його витісняє.

— Можеш узагалі провести закон про закриття супермаркета.

— Гадаю, коли стану мером міста, — Люк поплескав мене по спині, — я тебе зроблю міністром торгівлі.

Треба буде ввечері запитати в мами, чи в мерів бувають міністри, міністром у Люка бути приємно, але я мав певні сумніви.

Поспішаючи шкільним коридором до класу, я сподівався, що все стало на свої місця, і Маркесова тінь повернулася до свого хазяїна під час невеличкого прояснення; я молив Бога, щоб під час наступного прояснення переді мною вже лежала моя тінь, але водночас, дивна річ, трішки боявся цього.

Урок математики щойно почався, коли у дворі пролунав оглушливий вибух. Шибки розлетілися на друзки, учитель заволав, щоб ми попадали на долівку. Повторювати двічі йому не довелося.

Потім запанувала мертва тиша. Пан Жерб’є звівся на ноги перший і спитав, чи нема серед нас поранених. Вигляд у нього був нажаханий. Окрім кількох скалочок битого скла в наших чупринах і двох дівчат, які плакали невідомо чому, все ніби обійшлося, якщо не зважати на вибиті вікна та розгардіяш на партах. Учитель наказав якомога швидше виходити з класу вервечкою. З класу він вийшов останній, а в коридорі бігцем кинувся, щоб стати спереду. Не знаю, чи вчителі заздалегідь у цьому вправляються, але всі інші класи діяли так само, і в коридорі було не протовпитися. Шкільний дзвоник дзеленчав несамовито. У дворі видовище було не з найкращих: у школі повилітали майже всі вікна, а за підсобкою сторожа здіймався стовп диму.

— Господи, це ж вибухнула цистерна з газом! — вигукнув пан Жерб’є.

Не знаю, до чого тут Бог, хіба що невправно клацнув велетенською запальничкою. Хоча, зважаючи на те, що нам розповідають про цигарки, сумніваюся, щоб Він хотів прикурити, утім, можливо, Його легені дим не бере, та й Він все одно на небі. Стовп диму здіймався просто до Нього, але то міг бути простий збіг.

Директриса зовсім розгубилася: вона наказала вчителям утретє нас полічити. Вона не могла встояти на місці та весь час повторювала: «Ви певні, що всі на місці?» Потім згадувала чиєсь ім’я й починала кричати: «А де Матьє, малий Матьє? А, він тут!» — і переходила до іншого. На щастя, моє ім’я їй не спало на думку, мені зовсім не хотілося, щоб зайвий раз нагадували, що я низький на зріст, та ще й у розпал передвиборчої кампанії.