Милан Кундера - Вальс на прощання

— Їй-богу, це вино справді чудове!

— Я ж вам казав! — мовив господар.

Тим часом хлопчак приніс великий таріль із сиром, поставив його на столі, й Бертлеф запросив:

— Пригощайтеся, сир пречудовий!

Режисер приголомшено сказав:

— Де ви взяли такий асортимент сиру? У мене таке враження, наче ми у Франції!

Напруга зненацька ослабла, атмосфера розрядилася. Всі захоплено загомоніли, накладали собі сиру, питали, звідки шинкар його вискіпав у цій країні, де так мало сортів сиру, і наливали собі вина.

І коли всі вже геть розм’якли від утіхи, Бертлеф підвівся й сказав:

— Мені було приємне ваше товариство, тож дякую вам. Мій друг Шкрета дає сьогодні концерт, і ми з Руженою хочемо туди піти.

Ружена і Бертлеф зникли у легких вечірніх сутінках, і початкове піднесення, що охопило було товариство й понесло його до уявного острова розпусти, щезло вмить і вже ніщо не могло його повернути. Усім стало тоскно.

Пані Клімова немовби прокинулася зі сну, в якому вона будь-що хотіла лишитися надовше. Вона подумала собі, що на концерт їй іти нема чого. Що для самої неї був би фантастичний сюрприз, якби вона приїхала сюди не задля того, щоб стежити за чоловіком, а щоб доскочити якоїсь пригоди. Що було б просто чудово лишитися з трьома телевізійниками, а завтра вранці тихенько податися додому. Щось підказувало їй, що так і треба зробити; що це був би справжній вчинок; звільнення; зцілення; пробудження від чарів.

Та вона вже була надто твереза. Всі чари пропали. Вона лишилася наодинці зі собою, зі своїм минулим, з тяжкою головою, де роїлися її давні тривожні думки. Бодай на кілька годин кортіло їй продовжити той короткий сон, але вона знала, що він уже збляк і розвіявся, немов уранішня мла.

— Що ж, мені теж час, — сказала вона.

Телевізійники спробували її вмовити, та знали, що в них немає ні сили достатньо, щоб її втримати, ні певності в собі.

— А нехай йому всячина! — сказав оператор. — Що то за чолов’яга був?

Вони хотіли було розпитати шинкаря, та відколи Бертлеф пішов, на них знову ніхто не звертав уваги. З шинку долинав галас п’яних клієнтів, а самі вони сиділи, покинуті довкола столу з рештками сиру і недопитим вином.

— Хоч би хто він там був, а вечір нам зіпсував. Забрав одну нашу пані, а друга зараз і сама піде. Ходімо та проведемо Камілу.

— Ні, — сказала вона, — залишайтеся тут.

Їй не хотілося йти з ними. Тепер їхня присутність заважала їй. Ревність знову найшла на неї, немов самісінька смерть. Вона знову була під її владою й уже нікого не помічала. Каміла підвелася й попрямувала туди, куди пішов і Бертлеф із Руженою. Навздогін вона почула, як оператор повторив:

— А нехай йому всячина…

Перед початком концерту Якуб з Ольгою пішов за куліси, щоб потиснути Шкреті руку, а потім вони повернулися до зали і посідали. Ольга хотіла в антракті піти з концерту, щоб пробути вечір із Якубом. Той відказав, що його друг образиться, та Ольга стверджувала, що він навіть не помітить, як вони пішли.

Зала була повна, і в їхньому ряду лишилися два вільні місця.

— Ця дівчина снує за нами мов тінь, — сказала Ольга, нахилившись до Якуба, коли вони посідали.

Якуб обернув голові і вгледів коло Ольги Бертлефа, а коло Бертлефа медсестру, в якої у сумочці була отрута. Серце його на мить завмерло, та оскільки він за все життя навчився приховувати те, що було в нього на душі, то спокійно відказав:

— Гадаю, ми в тому ряду, де пан Шкрета надав вільні місця своїм друзям та знайомцям. Тож він знає, де ми сидимо, і помітить, що ми пішли.

— А ти скажеш, що спереду акустика не дуже добра, то ми пересіли після антракту в останній ряд, — сказала Ольга.

Та ось на сцену вийшов Кліма зі своєю золотою сурмою, і публіка заплескала в долоні. Коли вслід за ним з’явився Шкрета, оплески почастішали і в залі знявся гомін. Шкрета скромно тримався позаду сурмача і незграбно махав рукою, щоб дати на здогад, що головна постать концерту — гість зі столиці. Публіка оцінила зворушливу незграбність того поруху і відповіла ще дужчими оплесками. У глибині зали хтось закричав:

— Нехай живе пан лікар Шкрета!

Піаніст, що був найскромніший поміж ними трьома, то йому найменш і аплодували, вмостився на низенькому ослінчику. Шкрета сів за цілим набором барабанів, а сурмач легким ритмічним кроком походжав поміж піаністом і Шкретою.

Оплески стали гучнішими, піаніст ударив по клавішах і розпочав сольний виступ. Проте Якуб помітив, що його друг чимось занепокоєний і невдоволено роззирається довкруги. Сурмач теж помітив, що лікар збентежився й підійшов до нього. Шкрета щось прошепотів йому. Обидва нагнулися. Вони якусь мить розглядали долівку, потім сурмач узяв паличку, що впала з піаніно, і простягнув Шкреті.