Коллектив авторов - От сердца к сердцу

Я переступаю через поріг і в ніс б’є знайомий запах мого дитинства. Так пахнуть всі квартири у старих львівських кам’яницях, там де в кутках кімнат стоять казкової краси, вкриті розписними кахлями п‘єци. На підлозі лежить знайомий килим. Двадцять років тому він займав почесне місце на стіні. Ми часто валялись під ним на дивані перемальовуючи пальцем у повітрі традиційні турецькі узори. Над високими дверима до їдальні висять два весла, а до кутка при дверях притулена велика помаранчева байдарка. «Ото дивина. Гася ж боїться води, як вуличний коцур. А пані Стефина срака і в кращі часи не влізла б у цю лодку». Я ледь чутно засміялась, уявляючи собі цю картину.

— Ви мабуть Маруся? — пролунало в мене за спиною.

Від несподіванки я аж підскочила.

— Не хотів вас налякати. Я — Марко.

— Марі. — коротко відповіла я і протягнула руку.

«То мабуть той „файний племінник з Німців“. Такий смішний. Рудий, як англійський принц, а очі сині-сині такі ж як у Гасі».

— Ви тут порозглядайтесь. Може вам щось принести?

Раптом зрозуміла, що за сьогодні не випила жодної кави. Ніби читаючи мої думки Марко продовжив.

— Я каву збирався варити. По-львівськи. Будете?

— З задоволенням.

— То може на кухню?

Ми перетнули темний коридор і потрапили до просторої, світлої нещодавно відремонтованої кухні. Збоку від дверей стояв довгий стіл і дві білі лавки. Марко взявся за каву.

— Доречі це моя байдарка. Чим вона вас так насмішила?

— Я уявила у ній пані Стефу.

Тут вже ми реготали вдвох.

— Я займаюсь з дитинства. Капітан збірної. Ми нещодавно змагались з англійцями.

«Вони тебе за свого не прийняли?» хотіла запитати я, але передумала.

— А взагалі-то я художник і скульптор. Митець одним словом. А ви знали, що Мікеланджело писав сонети? А Леонардо да Вінчі віртуозно грав на лірі. А ще він придумав перший підводний човен. Зараз покажу.

Марко розлив каву у дві маленькі філіжанки і присів біля мене.

— От дивіться.

Він витяг з кишені свій телефон і почав гортати фотографії макету дивакуватого дерев’яного човна.

— Я довго вивчав креслення. Вони ідеальні. Цей чоловік був справжній геній. От дивись сюди. Цей гвинт. Зараз би так не придумали, а він придумав…

Так несподівано ми перейшли на «ти». А коли Гася з руками повними пакунків з зелениною протислася в двері кухні, ми вже бурхливо обговорювали фуги Баха, зовсім як давнішні товариші.

— Маруся! — вигукнула вона, кидаючи торби на стіл.

— Гася! — підвелася я і пішла обіймати свою стару подругу.

Марко сидів за столом і виглядав злегка зденервований тим, що нашу розмову перервали.

— То ви вже познайомились? Чудесно! Пізніше ще Іван обіцяв прийти. Ну мій двоюрідний брат. З Німеччини.

Я глянула на Марка. «А це тоді хто?». Та спитати не встигла, бо Гася вже засипала мене запитаннями на які вимагала термінової відповіді.

Марко сидів на лаві уважно розглядаючи щось у своєму телефоні. Йому було байдуже до Гасиних покупок. А вона все щебетала. Про наших старих сусідів і новий дах, який пообіцяв мер. Про те, як десять років потратили з мамою, щоб викупити всі кімнати комуналки і зробити це помешкання повністю своїм. А грошей на ремонт не вистарчило. Я слухала у пів вуха, щось відповідала не до ладу. А в голові крутилась одна думка «Хто ж їй Марко?»

«Може чоловік? Ми ж не бачились стільки років. Могла й заміж вийти. А якщо чоловік, то чого не допоміг? Ні словом, ні жестом не показав своєї уваги? Чого це мене так зачіпає? Я тут до чого?»

Та я вже не могла зупинитись. Вишукувала хоч найменший натяк. Та ці двоє, як навмисне робили вигляд, що все й так зрозуміло.

Гася накрила на стіл. Розлила по келихах домашнє вино. Прийшла моя черга розповідати про життя. Таке казкове і незвичне. У далеких краях. Під відчиним сіянням софітів, потопаючи у оплесках захопленого залу і п’янкому запаху свіжо-зрізаних квітів. «Люба моя Гася, якби ти тільки знала з якою радістю я б поміняла всі свої чарівні пригоди на одне спокійне життя у старій квартирі в центрі древнього Львова. Тільки би було кого обійняти, кому покласти голову на плече і заснути, вкритою картатим пледом під тиху мелодію зі старого голлівудського кіно».

Дві пари синіх, мов волошки, очей дивились на мене. Не перебивали. Слухали. Ніколи не могла подумати, що можу когось так зацікавити своїми байками. А я все розповідала і мені було так затишно на тій лаві. І гірко, що Гасі не було поряд раніше. І сумно, що за вікном вже зовсім темно, а значить час залишити цей дім.