Юрий Винничук - Житіє гаремноє

Редакції «Post-Поступу» вручаю сю ксерокопію. А Союз українок попереджаю: якщо не покинете стежити за мною, то опублікую прізвища тих депутатів, котрі відвідували мою школу кохання!

Дорогі читачі! З наступного номера розпочинаємо публікацію унікальних «Записок з гарему», що їх написала славна донька України Роксоляна-Настя Лісовська з Рогатина. «Записки» публікуватимуться впродовж кількох місяців, а тому попереджаємо Вас: лише передплата гарантує Вам безперебійне отримання захоплюючого твору!

Лише Ваша активність дозволить «Post-Поступові» зібрати кошти на окреме видання цього шедевру нашої літератури!

Пані Аліна віднині постійний читач нашого часопису. Пишіть їй, запитуйте, радьтеся! Пані Аліна і її школа — до ваших послуг! Це їй належить гасло: «Українці всього світу, кохайтеся! Щоб нас було більше!»

Публікації «Житія гаремного» передувала така заувага: «Згідно з вимогою власниці рукопису пані Аліни, твір Роксоляни буде публікуватися повністю, без будь-яких скорочень. Тому наперед просив би читачів не гніватися. Мушу вас запевнити, що і я, грішний, не раз червонів, готуючи реліквію до друку. А це свідчить, що я все ж не настільки зіпсований, як вважають там нагорі.

Рукопис, який роздобула пані Аліна, це значно пізніша копія, датована «Літа Божого 1724 місяця августа 10 дня. Рукою власною отписала Ганна Лашкевичівна в граді Константинополю». Таким чином, рукопис уже при переписуванні мусив зазнати деякого редагування, адже оригінал від копії відділяє майже два століття. На щастя, переписувачка, очевидно, теж походила з Галичини, бо не піддала виправленню безліч галицизмів.

Однак для потреби сучасного читача я вніс окремі виправлення, розставив розділові знаки, вкоротивши довжелезні речення, зробив ряд стилістичних новацій, які, проте, жодною мірою не спотворюють ані змісту, ані духу пам’ятки.

Публікація твору Роксоляни переконливо доводить, що і в нас був свій Ренесанс, і що й наш народ має свого «Декамерона». А головне: не такі вже ми цнотливі, як це нам намагаються вбити в голову. Ми теж Європа».

Ця заувага потрібна мені була для того, щоб наблизити «Житіє» до читача, бо якби я писав його мовою початку XVI сторіччя, довелося б дуже багато пояснювати, а вже мова початку XVIII сторіччя була нам значно ближча.

Перед тим, як почати писати наступний розділ, я брав до рук якісь давні українські тексти й читав їх з добру годину, аби перейнятися духом і стилістикою. Однак, звісно, я жодною мірою не відтворив справжню тогочасну стилістику і лексику. Але для ширшого кола читачів, цього було достатньо. Вони повірили. І це було головне.

Як і варто було сподіватися, «Житіє» збурило патріотично стурбованих громадян. Вони кинулися в атаку, вимагаючи припинити публікацію записок Роксоляни.

Часопис управління освіти Івано-Франківської обласної державної адміністрації «Поліття» заряснів обуреними листами. Особливою активністю відзначився Ярослав Гавучак, вчитель-пенсіонер с. Старі Кути Косівського району. Його листи відзначалися небуденною образністю.

«Прочитавши огидну пошлятину Винничука й Андруховича, не можу обійти її мовчанкою. Молодь — наша зміна, і її потрібно виховувати на красному письменстві. Зараз, коли йде боротьба за збереження нашої суверенності, духовного відродження українського народу, купка літературних збоченців отруюють її свідомість. Знаю, що, як опублікуєте мій матеріал, знайдуться оборонці батьків духовної отрути, які назвуть мене консерватором, навіть неосталіністом. Заспівають стару пісеньку, мовляв, такий жанр є давно на Заході і тому має право на існування».

А вже 15. 08. 92 р. з’явилася його стаття «Батьки духовної отрути»:

«В Ю. Винничука — педагогічна освіта (закінчив Івано-Франківський педінститут). В його книзі «Спалах» є насправді гарні мистецькі речі. Перекладає з англійської і кельтських мов. Страшно і гірко, що цей — за визначенням п. Андруховича — «батько чорного гумору» став батьком духовної отрути. У його далеко не художній повісті «Діви ночі» («Дзвін», № 7, 1991 р. ) він захоплюється старою повією, власницею будинку розпусти, Аліною. Дозволю процитувати його неабияке «соціологічне відкриття»: «Отже, пані Аліна належала до свідомих українок. А це вам не абищо, бо процент українок серед наших проституток був недостатній для нормального функціонування організму нації».