Андрій Новік - Останній спадок

— Ні, не коханої. Це одна з найвідоміших веж Праги, названа на честь ув’язненого там лицаря Далібора. Це сталося ще за часів Владислава ІІ [17] Владислав ІІ (чеськ . Vladislav II ) — король Чехії в 1158–1172 рр. . Тоді Чехія занепадала. Король, який жив в Угорщині, дуже рідко навідувався на батьківщину. Кожен у країні розв’язував власні проблеми по-своєму, здебільшого — силою. У замку Плосковіце [18] Замок Плосковіце (чеськ. Ploskovice ) — замок доби бароко в селі Пласковіце (Північна Чехія), збудований у 1720—1730-х рр. тоді сидів князем лицар Адам Плосковський — один із найжорстокіших володарів. Піддані не витримали його гніту та вчинили заколот. Захопили Плосковського в полон і змусили підписати документ про їх звільнення. Потому всі вони добровільно перейшли до сусіднього панства під владу лицаря Далібора. Коли про це дізналися земські правителі, Плосковському повернули підданих, а Далібора ув’язнили в Празькому Граді й засудили до смертної кари за те, що переховував заколотників, визнавав їхнє право на вибір і схвалював бажання боротися за волю. Далібор у в’язниці щовечора грав на скрипці, а люд приходив попід мури, аби послухати та поспівчувати йому. Влада, побоюючись, що привселюдне оголошення страти лицаря спричинить нову хвилю повстань, усе зробила тихцем. Таємно.

— Якийсь невтішний кінець історії, — уже серйозно промовив Юрій. — Тобто твій батько знав, як усе закінчилося з Далібором, але однаково вирішив назвати тебе цим ім’ям?

— Направду майже всі історії мають невтішний кінець. Святий Юрій загинув, захищаючи віру свого батька, коли імператор Діоклетіан [19] Ґай Аврелій Валерій Діоклетіан (лат. Gaius Aurelius Valerius Diocletianus ) — римський імператор у 284–305 рр. З його приходом до влади завершилася криза Римської імперії. Відомий своїми реформами. почав гоніння на християн. Але чомусь тебе однаково назвали Юрієм. Важливо вибрати з історій те, що надихає й дає змогу чогось навчитися. Далібор був прикладом людяності та непохитного духу.

Колеги мовчали.

— До речі, ім’я не таке вже й рідкісне. Щоправда, тільки за межами нашої країни. У Словенії є футболіст Далібор Стевановіч, у Швеції — олімпійський медаліст із гандболу Далібор Додер, а в Боснії — відомий гросмейстер Далібор Стояновіч.

— Знаєш таких людей? — У голосі Ірини вчувалася повага з краплею захоплення. — Похвально.

На щоки ледь помітно поліз рум’янець, і я волів би думати, що причина тому — алкоголь.

— Просто не вперше відповідаю на це запитання. Воно так само поширене в Україні, як і, може, Теодор чи той самий Дзвенислав. Та хочу відзначити: зараз дедалі більше людей називає своїх дітей такими рідкісними іменами. Це тішить.

— А що там стосовно Криму? Ми всі краєм вуха чули ту історію в новинах, але це було півтора року тому й абсолютно без деталей. Це найбільш дивує, адже в інтернеті мала б з’явитися хоч якась інформація — правдива чи ні. Але Google майже нічого не видає.

— Та не було про що й писати — невеличка катавасія з місцевими хуліганами. Нічого особливого.

Подумки я благав, аби хтось спрямував розмову в інше русло. Пам’ять навідріз відмовлялася відновлювати страшні події того вечора. Я волів би назавжди забути його. Після прибуття додому мене тільки те й робили, що шматували зусібіч тисячами запитань і докорів. Ще й Лука, залишений на місяць під опікою моєї тітки, сприйняв це не надто схвально. То були одні з найвиснажливіших у моєму житті днів.

— Ну гаразд, — Віктор Петрович узяв ситуацію у свої руки, — може, ще не час — то ти кажи. Чи в тебе секрети якісь — це ми теж зрозуміємо. А якщо переховуєшся від Інтерполу, то ти не один такий: Михайлівна свого часу на ректора настрибнула.

— Як настрибнула?

— Ні, не в тому значенні. Тодішній ректор почав вимагати від нашого колишнього викладача звітність про трійки та комісійні талони студентів. А що вдієш, як той був чистою душею, сама доброта. Та й викладати вмів, наче дар від Бога мав. От студентики його повсякчас отримували оцінки, не нижчі за четвірки. Але ж ні, ректорові подавай мінімум трійок, які ми мусили якось та й розкидати. Ми довго вже боремось із цією системою. Дещо вдається, а дещо — ні, як коли пощастить. Отож Михайлівна скочила захищати Захара, аж руками почала махати перед обличчям ректора. А пан цей — ще той фрукт. Узявся пащекувати до нашої мадами! Та й учепилася в нього зубами. Слово честі. Без перебільшень. Здається, за руку вкусила, але її версія…