Ось моя колекція фактів і постулатів. Згорблений над ними, як терплячий філателіст, я додав до свого зібрання кілька нещодавніх пунктів. Він страждає на шкірне захворювання, псоріаз, котре зробило його руки лускуватими, грубими й червоними. Труді ненавидить їх на вигляд і на дотик і каже йому носити рукавички. Він відмовляється. Він має орендний контракт на півроку на три вбогі кімнатки в Шордічі [2] Шордіч — район в Іст-Енді, у східному Лондоні; етимологічно його назва, ймовірно, походить від слів sewer ditch — «каналізаційна канава», «риштак».
, сидить у боргах, має зайву вагу й мав би частіше робити фізичні вправи. Щойно вчора я здобув — продовжуючи метафору з марками —«Чорний пенні» 1840 року: будинок, де живе моя мати, де я живу в ній, куди Клод щоночі навідується з візитом, — георгіанське громаддя на хвастовитій Гамільтон-терас, дім, де минуло батькове дитинство. Йому ще не було тридцяти — батько тоді якраз ростив свою першу бороду й не так давно одружився з моєю матір’ю,— коли він успадкував родинну садибу. Його дорога мати померла давно перед тим. Усі джерела погоджуються, що будинок брудний. Це можна передати тільки штампами: він розсідається, розвалюється, мало від вітру не валиться. Іноді від морозу взимку фіранки беруться льодом і тверднуть; під час злив риштаки, як надійні банки, повертають внески з відсотками; влітку, як ненадійні банки, вони смердять. Але дивіться, ось у моїх щипчиках найрідкісніший екземпляр у світі, «Британська Гвіана»: навіть у такому гнилому стані ці шість тисяч зболених квадратних футів здобудуть вам сім мільйонів фунтів.
Більшість чоловіків, більшість людей ніколи не дозволили б своїй дружині виселити їх із їхніх пенатів. Але Джон Кернкрос не такий. Ось мої раціональні міркування. Народжений під послужливою зіркою, спраглий догодити, надто добрий, надто щирий, він не має ні краплі тихої жадоби честолюбного поета. Батько справді вірить, що якщо він напише віршовану похвалу моїй матері (її очам, волоссю, вустам) і зайде зачитати її вголос, то вона полагіднішає і йому знову будуть раді у власному домі. Але вона знає, що її очі не мають нічого спільного з «голвейським дерном», чим батько хотів сказати: «дуже зелені», і оскільки ірландської крові в неї нема, рядок виходить геть хирлявий. Щоразу, як ми з нею слухаємо, я відчуваю, як її вповільнене серце береться, мов око, скориною, котра затуляє від неї весь пафос сцени: великий чоловік із великим серцем без жодної надії звертається до неї з благанням у немодній формі сонета.
Тисяча — це, напевно, перебільшення. Багато віршів, котрі знає мій батько, довгі, як ці уславлені творіння банківських службовців, «Кремація Сема Маꥳ» та «Безплідна земля» [3] Вірш Роберта Сервіса (1874-1958) і поема Томаса Стернза Еліота (1888-1965).
. Труді й надалі терпить ці спорадичні читання. Монолог влаштовує її більше за обмін репліками, більше за черговий поворот до непрополотого саду їхнього шлюбу. Можливо, вона потурає батькові з почуття провини, скільки його там залишилося. Його спосіб розмовляти з нею за допомогою поезії був колись, очевидно, їхнім любовним ритуалом. Дивно, що вона боїться сказати йому те, що він і так має підозрювати, те, що вона рано чи пізно муситиме відкрити. Що вона більше його не кохає. Що вона має коханця.
Сьогодні на радіо жінка розповідала, як уночі на порожній дорозі збила машиною собаку, золотистого ретривера. Вона присіла поруч із ним у світлі фар, тримаючи його лапу, поки вмируща тварина билася в корчах страшного болю. Великі карі вибачливі очі весь той час дивились їй у вічі. Жінка взяла вільною рукою камінь і кілька разів ударила ним по черепу бідного пса. Щоб розправитися з Джоном Кернкросом, вистачило б одного удару, одного милосердного удару Натомість щойно він починає читати вголос, на обличчі Труді з’являється чемний уважний вираз. Я ж слухаю пильно.
Зазвичай ми йдемо до його поетичної бібліотеки на другому поверсі. Чути тільки годинник із шумким маховиком на камінній поличці, поки батько сідає на свій звичний стілець. Тут, перед поетом, я дозволяю своїй уяві розквітнути. Якщо батько подивиться на стелю, щоб зібрати думки, він побачить, як розкладаються неокласичні малюнки в Адамівському стилі [4] Неокласичний стиль XVIII ст., названий на честь його засновників, братів Роберта і Джеймса Адамів.
. Розпадання припорошило спинки славетних книжок пилом, мов цукровою пудрою. Мати обтрушує свій стілець рукою, перш ніж сісти. Без жодних ефектних жестів батько набирає повітря й починає. Він читає плавно, до душі. Більшість сучасних віршів залишають мене байдужим. Забагато про себе, надто прохолодно про інших, забагато скарг на один короткий рядок. Але теплі, як братські обійми, Джон Кітс і Вілфред Оуен. Я відчуваю їхній подих на своїх губах. Їхній цілунок. Хто не хотів би написати: «Чорнослив, в цукрі яблука, айва» або «Дівоча блідість буде саван їм»? [5] Рядки з «Кануну святої Агнеси» Джона Кітса й «Гімну приреченої молоді» Вілфреда Оуена.
Читать дальше