Іен Мак'юен - Ієн Мак'юен. Спокута

Це слово! Дівчинка намагалася викинути його з думок, щоб не звучало в свідомості, але нав'язлива гостя вистрибувала, долаючи перепони,— нецензурна проява, друкарський чортик, жонглювання туманними анаграмами: «півень», і «піхта», і «хвіртка», а ще згадався старий англійський король з книжок з піхвою для меча. Слова вигулькували з дитячих віршиків з книжки Матінки Гуски: про півника; про хортів, які заганяють лисицю; про човни-плоскодонки в Кемі за Ґранчестерським лугом. Природно, що вона ніколи не чула такого слова, не бачила його надрукованим, не натрапляла на нього у виносках. Ніхто в її присутності ніколи не згадував про існування такого слова, і понад це: ніхто, навіть мати, ніколи й не згадував про існування тої частини тіла, яку — Брайоні була певна — це слово позначає. Вона не сумнівалася, що це саме те і є. Їй допоміг контекст, але, понад це, слово мало своє значення і було майже ономатопеїчним. Самі його літери прозоро нагадували добірку анатомічних малюнків. Дві фігури, що скулилися біля підніжжя хреста. Те, що це слово було написано чоловіком, який освідчувавсь образу в себе в голові, довіряючи уявній адресатці самоту і турботу, викликало у Брайоні бездонну огиду.

Вона безсовісно прочитала записку, стоячи посередині передпокою, й одразу відчула небезпеку, яка криється в такій брутальності. Щось надто людське, надто чоловіче загрожувало їхній родині, і Брайоні розуміла: якщо вона не допоможе сестрі, на всіх них чигає біда, всі постраждають. Було ясно, що вона має допомогти у делікатній, тактовній формі. В іншому разі, як було відомо Брайоні з власного досвіду, гнів Сесилії впаде на неї саму.

Ці думки вирували у неї в голові, доки вона мила руки й обличчя та вибирала чисту сукенку. Шкарпеток, які вона хотіла надіти, не було, але дівчинка не гаяла часу на пошуки. Вона взяла іншу пару, зав'язала шнурки черевиків і сіла за стіл. Всі вже спустилися вниз і пили коктейлі, й у неї було принаймні двадцять хвилин на свої справи. Волосся можна розчесати на виході. За відчиненим вікном її кімнати співав цвіркун. Перед нею лежав стос паперу з батькового офісу; настільна лампа кидала затишне жовте кружало, перо було напоготові в руці. На підвіконні вишикувалася акуратна череда худоби на фермі, і по-святецькому строгі ляльки в різних світлицях іграшкового будинку під відкинутим дахом урочисто чекали на її перші слова. Цієї миті жага писати була сильніша, ніж ідея того, що Брайоні може написати. Вона прагнула зануритися в нескінченне розгортання дії, щоб побачити, як чорна лінія оповіді ниткою розмотується з кінчика її гострого срібного пера, стаючи вервечкою слів. Але як поєднати зміни, які нарешті перетворили її на письменника-реаліста, і хаотичний рій вражень, огиду і захват, які вона відчуває? Потрібен порядок. Час починати, бо рішення вже прийнято: слід просто повідати про побачене біля фонтана. Але цей епізод при денному світлі був не такий цікавий, як у сутінках, коли Брайоні замріяно стояла на мосту, а в напівтемряві з'явився Роббі, окликнув її, тримаючи в руці білий квадратик, який містив листа, який містив це слово. А що містить це слово?

Вона почала писати: «Була собі одна стара леді, яка проковтнула муху».

Звісно, у цьому немає нічого дитячого — наказати собі написати історію — історію про чоловіка, який усім подобався, але щодо якого в героїні завжди були сумніви, і нарешті вона змогла переконатися, що він — утілення зла. Але ж хіба її, Брайоні-письменницю, з її життєвою мудрістю, можуть обходити дитячі казочки про добро і зло? У цій оповіді мають бути якісь благородні, божественні вершини, з яких усі люди виглядають рівними: не стоять у двох лавах, як перед хокейним матчем, а галасливо штовхаються у власній недосконалості. Якщо така вершина й існує, Брайоні її не гідна. Вона ніколи не пробачить Роббі його огидних намірів.

Затиснута в капкані, розриваючись між бажанням описати просто, як у щоденнику, сьогоднішні враження, і зробити з них щось більше — відшліфувати, додати незрозумілих слів, Брайоні багато хвилин сиділа, вдивляючись в аркуш паперу й дитинну фразу, і не могла більше вичавити ні рядка. Сюжет, як їй здавалося, у неї досить добре вийде, як і діалог. Вона може змалювати ліси взимку і моторошні замкові мури. Але як змалювати почуття? Брайоні зможе написати: «Вона засмутилася», або окреслити вчинки сумної людини, але що являє собою сум, як описати цю безпосередність, таку проникливу? Ще важче описати загрози, або сум'яття почуттів, причому суперечливих. Затиснувши пальцями ручку, вона дивилася через усю кімнату в очі сувороликих ляльок — далеких супутниць дитинства, обителі, куди Брайоні вже ніколи не повернутися. Вона відчула, як по спині повзе холодок. Ніколи більше їй не сидіти на колінах у Емілі чи у Сесилії, хіба що жартома. Два роки тому, на її одинадцятий день народження, батьки, брат, сестра і хтось п'ятий, кого вона не могла пригадати, взяли її на галявину і підкинули на ковдрі одинадцять разів, а потім ще раз — на щастя. Чи могла вона зараз довіряти цьому відчуттю — веселий свободі злету, сліпій вірі в добре зімкнені дорослі зап'ястя, коли п'ятий так легко міг виявитися Роббі?