Іен Мак'юен - Ієн Мак'юен. Спокута

Далі для братів знову потягнувся нескінченний час. Лола послала близнюків униз — подивитися, чи вільний басейн: серед дорослих вони почувалися ніяково. Близнюки повернулися повідомити, що там Сесилія з двома іншими дорослими, але Лоли у дитячій кімнаті вже не було. Дівчина пішла до своєї крихітної спальні, де почала поправляти волосся перед ручним дзеркальцем, прилаштованим на підвіконні. Хлопчики вклалися на її вузьке ліжко й почали лоскотати один одного, борюкаючись і галасуючи. Вона не стала обтяжувати себе й відсилати братів до їхньої кімнати. П'єсу зараз не репетирують, і басейн зайнятий, вільний час нема куди подіти. Коли П'єро заявив, що зголоднів, дітей охопила ностальгія: наближався час вечері, й не завадило би спуститися та попросити поїсти. Але хлопці не пішли б на кухню за жодні пряники, бо страшенно боялися Бетті, з якою перестрілися на східцях: вона похмуро несла до їхньої кімнати червоні каремати.

Трохи пізніше всі троє знов опинились у дитячій кімнаті — єдиному приміщенні, окрім спальні, де, як їм здавалося, вони мають право бути. Потертий синій кубик лежав там само, де вони його лишили, і все було як раніше.

Вони гаяли час, і Джексон сказав:

— Мені тут не подобається.

Простота цього зауваження знітила брата, який пройшовся вздовж стіни і зацікавився плінтусом, копнувши його носаком черевика.

Лола поклала руку йому на плече та промовила:

— Не переймайся. Ми скоро поїдемо додому.

Її рука була набагато тонша і легша, ніж материнська, і П'єро почав хлипати носом, але тихо, поки що пам'ятаючи, що він — у чужій хаті, де чемність — понад усе.

Джексон теж рюмсав, але ще був здатний говорити.

— Нескоро це буде. Ти просто так говориш. Ми ніяк не можемо поїхати додому...— він на мить замовк, щоб набратися духу.— Це ж розлучення!

П'єро і Лола застигли. Це слово ніколи не вживалося при дітях, ніколи не вимовлялося. М'які приголосні навіювали немислиму непристойність, а присвист «з» наче нашіптував про сімейну ганьбу. Сам Джексон, коли це слово злетіло у нього з язика, збентежився, але не бажав повернути мовлене, і сказане ним уголос сприймалось як великий злочин, як і сам акт розлучення, хай що насправді це слово означало. Ніхто з дітей, у тому числі й Лола, геть не знали його точно сенсу. Старша сестра насувалася на брата, і її зелені очі по-котячому звузилися.

— Як ти смієш таке казати!

— Це ж правда,— промимрив він, скосивши очі. Він знав, що вскочив у халепу, знав, що заслуговує на це, і ладнався тікати, коли вона схопила його за вухо і притягнула ближче, щоб ясно бачити його лице.

— Якщо ти мене вдариш,— швидко заговорив він,— я поскаржуся Батькам.

Але його виклик був даремний, тотем утраченого золотого віку був безнадійно зруйнований.

— Ти ніколи більше не вживатимеш це слово. Чуєш мене?

Пашіючи від сорому, він кивнув, і вона його відпустила.

Хлопчики були такі шоковані, що не могли вичавити ні сльозини, і П'єро, який зазвичай сам брався загладжувати прикру ситуацію, бадьорячись промовив:

— Що нам тепер робити?

— Сама себе завжди про це питаю.

У дверях стояв високий чоловік у білому костюмі: стояв, мабуть, кілька хвилин — досить довго, щоб почути Джексонові слова, і саме ця думка, а не шок від присутності незнайомця, скувала Лолі язик. Тепер він знає про їхню сім'ю? Єдине, що їм лишалося, це тільки дивитись і чекати. Він підійшов і простягнув руку.

— Пол Маршалл.

П'єро, який стояв ближче, мовчки потиснув йому руку, а потім так вчинив і брат. Коли настала черга дівчинки, вона представилася:

— Лола Квінсі. А це Джексон і П'єро.

— Які у вас чарівні імена. Але яким чином мені розрізняти вас двох?

— Мене зазвичай вважають не таким милим,— обізвався П'єро. Це був сімейний жарт, репліка, вигадана батьком, що викликала сміх у незнайомців, коли вони ставили таке питання. Але цей чоловік навіть не усміхнувся, а сказав:

— Ви, певно, кузени з півночі.

Вони напружено вичікували, сподіваючись почути, що ще йому відомо, і дивилися, як він пройшов мостинами у кінець дитячої та нахилившись підняв кубик, підкинув і спритно зловив; почулося легеньке шурхотіння деревини, яка торкнулася його долоні.

— Я оселився в кімнаті далі по коридору.

— Знаю,— сказала Лола.— Це кімната тітоньки Венери.

— Чиста правда. Її колишня кімната.

Пол Маршалл опустився в крісло, де нещодавно сиділа недужа Арабелла. Обличчя в гостя було дивне: навколо очей зморщувалося, а підборіддя — величезне, випнуте, як у Дена-відчайдуха [12] Desperate Dan — герой коміксів 1938 р., героїчний ковбой з надзвичайно випнутою квадратною щелепою. — було цілком гладеньке. Це було жорстоке обличчя, але з приємним виразом на ньому, і таке поєднання приваблювало, як здалося Лолі. Гість поправляв стрілки на брюках, спостерігаючи то за одним Квінсі, то за іншим. Лола звернула увагу на його чорно-білі шкіряні черевики, а він похитував ногою під ритм, який програвав подумки.