Іен Мак'юен - Ієн Мак'юен. Спокута

Леон відступив убік, даючи пройти Гардмену-молодшому з речами.

— А де ми розмістимо Пола?

— На другому поверсі.

Сесилія обернула голову до Гардмена, щоб дати йому вказівку. Той уже здолав сходи і тепер зупинився і, тримаючи у кожній руці по шкіряній валізі, обернувся лицем до присутніх, які стояли посередині холу, на кахляній підлозі. Обличчя його виражало спокійне невідання. Сесилія вже не вперше помічала Гардмена біля дітей. Мабуть, він небайдужий до Лоли. Йому вже шістнадцять, він підліток — уже не маленький хлопчик. Округлість щік, яку Сесилія ще пригадувала, давно зникла, а по-дитячому пухкі губи витягнулися, надаючи його обличчю виразу сухості та простодушної жорстокості. Сузір'я вугрів на чолі виглядало свіженьким — його різкість дещо пом'якшувало м'яке освітлення. Увесь день, як збагнула Сесилія, вона почувалася дивно, і все здавалося їй дивним, ніби вже відбулося колись давно, у минулому, постфактум забарвлене іронією, сенс якої вона ще не могла як слід уловити.

Вона терпляче пояснила Гардмену-молодшому:

— У великій кімнаті біля дитячої.

— Кімната тітоньки Венери,— сказав Леон.

Тітонька Венера майже півстоліття пропрацювала медсестрою на північних територіях Канади. Власне, нікому вона тіткою й не була — точніше, була тіткою покійної троюрідної сестри Талліса, але ніхто не ставив під сумнів право цієї родички, чия родина — кумового наймита дитина,— на кімнату на другому поверсі, де більшу частину їхнього дитинства тітка й провела — приязний, прикутий до ліжка інвалід, усохла від старості жінка, яка покірно зустріла смерть, коли Сесилії було десять років. А за тиждень народилася Брайоні.

Сесилія повела гостей через вітальню до високих скляних дверей надвір, а там, минаючи розарій, до басейну, який розташувався за стайнею, оточений зусібіч високими бамбуковими заростями, з зеленим тунелем на вході. Пригинаючись під низьким гіллям, усі вийшли на терасу, викладену сліпучо-білим каменем, яка просто вибухала теплом. У глибокій тіні, далеко від води, було видно пофарбований у білий колір жерстяний стіл, на якому стояв великий глечик пуншу з льодом, накритий марлею. Леон розгорнув шезлонги, і гості вільним колом повсідалися, кожен зі склянкою в руках, лицем до басейну. Сидячи між Леоном і Сесилією, Маршалл аж десять хвилин контролював розмову. Він розводився про те, як це чудово — перебувати далеко від міста, у тиші, на свіжому повітрі; ось уже дев'ять місяців, щохвилини й щодня, приневолений роботою, він курсує між штаб-квартирою, радою директорів і фабричними цехами. Він придбав величезний будинок біля Клепгемської парафії, але не має жодної вільної хвильки, щоб навідатися до нового житла. Проект «Веселкової амо» мав успіх, але передували тому успіху різноманітні катастрофи, пов'язані з правами на продаж; рекламна кампанія обурила деяких єпископів старшого покоління, тому довелося шукати інший вихід, а потім за проблемами прийшов успіх — неймовірний рівень продажу, нові квоти на виробництво, потреба у наднормових ставках, пошуки майданчика для ще одного заводу, бо чотири профспілки висловили своє незадоволення, і довелося їх улещувати, як дітей малих; а тепер, коли нарешті все доведено до логічного завершення, на обрії з'явився ще один виклик — військовий: виробництво шоколадних плиток в обгортках кольору хакі, з гаслом «Дорогу АМО!»; концепція ґрунтувалася на припущенні, що витрати на збройні сили збільшуватимуться, якщо містер Гітлер не припинить галасувати; припускалося навіть, що цей шоколад з гаслом навіть входитиме в стандартний набір солдатського пайка; а якщо військова повинність стане загальною, то знадобиться ще п'ять фабрик; щоправда, дехто переконаний, що можна знайти порозуміння з Німеччиною і що військовий проект «Амо» — просто груші на вербі; один член ради навіть звинувачував Маршалла у розпалюванні війни, але той, навіть украй виснажений, навіть обмовлений наклепниками, не зрікся своєї мети. Нарешті він припинив раз у раз повторювати, як це пречудово — знайти «тихий прихисток» тут, де можна перепочити й вільно зітхнути.

Кілька хвилин послухавши його, Сесилія відчула приємну млість у животі, замислившись, як це було б самогубно-приємно, майже еротично — вийти заміж за чоловіка такого красивого, багатого й тупого. Він точно прагне наповнити дім дітьми — галасливими твердолобими хлопчиськами, які показилися на зброї, футболі й літаках. Коли гість розвернувся до Леона, Сесилія роздивлялася його профіль. Чоловік говорив, і над щелепою сіпався довгий м'яз. На бровах закрутилося кілька чорних волосин, а з вух проростали такі ж самі чорні волоски, кумедно закучерявлені, як між ногами. Сказав би своєму перукареві, щоб повисмикував.