Алессандро Барикко - Без крові. Така історія

Я не намагався дізнатися більше про смерть мого сина, адже мене цікавили лише останні дні його життя. Я не знаю, хто скомандував стріляти, як і не знаю, хто підписав наказ про його страту. Я не хочу покладати на когось провину: можливо, вони зробили лише те, що мали. Зараз я ігнорую й те, в яких бюрократичних хащах синове ім’я стоїть проти ганебної приписки «дезертир». Проте я щиро хочу вірити, що, якщо моя розповідь пролила хоч крапельку світла на події при Капоретто, то якийсь судовий розгляд досягне тих загублених глибин пам'яті військових і надасть свідчення на користь безстороннього і чесного правосуддя.

На останок маю лише подякувати всім тим, хто дозволив мені, послуговуючись їхніми спогадами, відтворити війну, якої я не бачив на власні очі. Дехто з них фігурує в моїй розповіді під власними іменами, а всім іншим я не винен і крихти вдячності. Знаю, що досвід кожного з них був неоціненний і, певною мірою, незабутній. Однак не буду приховувати, що протягом цих печальних днів найбільше я жалкував за Ультімо. Щоб почути його розповідь, мені, людині, що не надто полюбляє подорожувати, довелося подолати довгий шлях. Певно, побачивши мене, йому не дуже приємно було усвідомлювати, що всі ці кілометри не сховали його від минулого. Проте, незважаючи на все, ми знайшли спільну мову й отримали надзвичайне задоволення від повернення у минуле і від спроби його осягнути. Як я вже мабуть зазначав, раніше ми ніколи не зустрічалися, тож мені було дуже цікаво дізнатися, як склалося його життя і що сталося з його мрією. Принаймні, я б хотів вірити, що він не зазнав розчарування. Напередодні мого від’їзду він сказав, що хоче мені дещо розповісти, бо відчуває, що я, як ніхто інший, зможу все зрозуміти. Це сталося не в Капоретто, а пізніше, коли він був у полоні. Я відповів, що слухати його було б для мене за щастя. Він кинув на мене обережний погляд: аби зрозуміти, чи не кажу я так лише з увічливості. Потім почав свою розповідь. Спитав, чи відомо мені щось про табори, куди відправили арештованих у Капоретто італійців.

— Ані крихти хліба і багато роботи. І дуже холодно, — почав він. Далі розповів, що опинився у Шпіцбурзі, поблизу одного австрійського селища. Їх відправили на щоденну роботу на ремонт тилових комунікацій. — Ми працювали по вісім-десять годин на добу. З нами поводились, як із рабами, і те приниження щодня потроху вбивало. Врешті, ти сам себе переконуєш, що ти ні для кого більше не існуєш, навіть для себе самого. Одного дня вантажівкою нас відвезли до величезного майданчика, в нікуди. Ми там ще жодного разу не були і гадки не мали, що можна робити в такому місці. Поблизу стояло лише кілька халуп. Нас висадили і сказали стати посеред луків. Пізніше ми втямили, що то була злітно-посадкова смуга, побудована посеред рівнин: ідеально пряме полотно втрамбованої землі, довжиною метрів сто чи, може, трохи більше. Вони створили її на полі й забур’яненій території, а потім покинули, і вона хтозна-скільки так простояла. Цей майданчик був таким занедбаним і нікому не потрібним, що мені навіть спало на гадку, що вперше за багато часу я побачив щось приємне. Ймовірно, австрійці вирішили, що вона їм ще знадобиться, а тому, щоб навести на ній лад, привезли нас. Треба було залатати вибоїни і відбудувати халупи. Навколо стояла мертва тиша, лише вільний вітер гуляв неозорими просторами. Коли я дивився на те полотно, мало-помалу в мені відродилося відчуття, що я повернувся нарешті додому. Повернувся не з війни чи навіть не у своє рідне село — це було геть інше відчуття. Я повернувся в себе. Не знаю, чи ви мене розумієте, та я повернувся в себе.

Він розповів, як вони взялися за роботу і як він обходив той майданчик із палицею в руках, перекладаючи землю з місця на місце. Ультімо зізнався, що йому було приємно дбати про той шмат землі, проте робив він це неначе в трансі, бо подумки постійно намагався вгадати, що ж у цьому місці такого священного. Так, він висловився саме так, «священного». З його вуст це слово лунало якось дивно. Як іноземне.

— Я продовжував працювати, — казав він, — але ні на мить не припиняв гадати і, нарешті, зрозумів. Несподівано я побачив дорогу. До літаків мені було геть байдуже, але потім я все зрозумів і побачив під маскою тієї смути дорогу. Дорогу. О, ви не в змозі зрозуміти, що для мене означають дороги, адже я ріс, а в голові у мене були лише дороги, і я роками не бачив перед собою нічого іншого. Усе, що я бачив і чув, — це шлях і ревіння автомобільного двигуна. Це був подарунок від батька, і цей шлях існував тільки в наших думках, бо лише ми завжди бачили ввесь оточуючий світ у ревінні поршнів і поворотах дороги, і неважливо, були то обриси пагорба чи вигини жіночого тіла, — для нас то була дорога, яку ми підкорювали і якою я їхав кожний мент своєї юності. Через дорогу я сприймав світ, і це було тим, що подарували мені мої молоді роки: були дороги, і було вміння підкорювати їх шалом своїх моторів, нашої фантазії і безстрашності. Розумієте мене, професоре?