Фредерик Бегбедер - Ідеаль, або На поміч, пардон

«Я знову і знову кохаю тебе».

«Час без тебе плине так повільно. Завтра настане за рік».

«Я шукаю тебе вже сорок років».

«Дякую Богу, що дав тобі життя, твоїй матінці — що вигляділа тебе, і панотцеві Ієрохіромандритові за те, що він познайомив нас».

«Я заплющую очі й бачу твої оченята».

«Життя без тебе — не життя».

«Я не повинен був би писати це тобі. Кожен, хто щиро закохався, невдаха».

«Наше спільне існування буде пречудове».

«Твої очі кольору Кюрасао — мої диктатори. Я кохаю тебе, аж повітря мені бракує».

«Я твій двійник і твоя половина».

«Я кохаю тебе, мов дитина, що грає ролі у порнофільмах».

«Я повсякчас блаженно усміхаюся, думаючи про тебе».

«Без тебе я стаю калікою, недвигою, недоумком, параноїком, невротиком, депресивним маніяком і поринаю в кому. Заплющ очі, я покладу долоні на твоє личко і прошепочу, що кохатиму тебе вічно. Чуєш, як мої сльози котяться тобі у вухо?»

«Сьогодні увечері в мене купа роботи, та я хотів би перевірити епіляцію в тебе під трусенятами».

«Я в автобусі, а хотів би бути у твоєму ротику».

«Мені сумно без тебе, бо я сумую за тобою».

«Я чимало всього ненавиджу, та дещо і люблю, зокрема, й тебе».

Перечитуючи ті повідомлення, я обливаюся сльозами, бо якось так розізлився, що стер усі відповіді.

З шістдесяти сонячних днів за рік мені випало чотири, але й за те дякую. Від травня в Петербурзі ніч більше не настає, спробуй заснути. Опівночі світло стає бузкове, потім наближається до блакитного Кляйна. О третій ранку сонце заходить на годину, та поспати довше не щастить. Ми з Лєною пропливли човном по всіх каналах, та будьте обережні: Петербург — це не Північна Венеція (полишимо цю дурнувату назву Амстердамові чи Брюгге, гадаю, ви не проти, панотче). Всі триста мостів тут, звісно, й не думають освітлювати, та сяєва Лєниного обличчя цілком вистарчало, щоб не зазнати кораблетрощі. Рибалки супилися, коли ми розганяли нашою моторкою їм рибу. Декотрі мости розводилися, піднімалися над Невою, пропускаючи кораблі, що йшли до Ладоги. Петербурзький метод залицяння: перевезіть дівчину на протилежний берег, і вона нікуди від вас не втече, поки о п’ятій ранку не зведуть мости. Я повсякчас примудрявся заблукати в Петербурзі, аж Лєна сказала, що я потерпаю на топографічний кретинізм. Та що вже казати, подобалося мені вештатися в мармуровому лабіринті, почуваючись невиразним силуетом ув імлі, тінню поміж камінням і річкою, що постійно переливається через вінця. Кажуть, восени вітер жене воду з Фінської затоки простісінько у льохи Академії красних мистецтв, знищуючи давні рукописи і мистецькі шедеври. Дахи золотіли над містом, наче плечі стриптизерок з клубу «Голден Долле». Небо ясніло рожевими барвами, що нагадували колір грудей юної литовки, та потім спалахувало бунтівним полум’ям. Мости розводилися мов ноги. Я, звісно, перебрав міру з сексуальними порівняннями, перепрошую, your holyness, [43] Ваша святосте (англ.). та всі інші вже оскому набили. Як ночі нема, то спати не кортить. Темні вулиці були всі однакові, тож як глянеш на дівчат, що минають тебе, то здається, наче гортаєш каталог агенції «Еліт». Вдало обрав місце для народження Набоков, та й Путін теж. Пересічне жіноче обличчя в Пітері відповідає обкладинці журналу «Воґ». Декотрі богині приїздили в нічні клуби на водяних лижвах Фонтанкою. Слава богу, Невський проспект з неоновими вогнями, що скидаються на вогні Бродвею, й арфами, що звуковим тлом тішать слух туристів, був мені мов компас після бурхливої не-ночі в «Забава-барі» (стриптиз-клуб на баржі). Я повертався в готель, простуючи уздовж його фасаду в стилі рококо, помальованого жовтою фарбою, — певне, вони сподівалися створити враження, ніби тут у них сонце всенький рік. З крихіткою Лєною Дойчевою ми відвідали помешкання, де Достоєвський написав «Братів Карамазових» — нічого цікавого, крім м’якого капелюха, якого він забув у Парижі. Годинник зупинили в хвилину його смерті, о восьмій тридцять шість, 28 січня 1881 року. Тепер я розумію, як пишуться шедеври: треба оселитися в убогому помешканні, надіти м’якого капелюха, і на чистому аркуші паперу щось з’являється. Тоді не лови ґав, пірнай — і маєш: твою квартиру збережуть у первісному вигляді. Зазирнули ми й до Пушкіна: незлецька бібліотека як на чоловіка, що помер у тридцять сім років. Нас попросили скинути взуття і взути капці, щоб не подряпати паркет. Під приголомшеним поглядом чергової бабці ми з Лєною ковзали, простягнувши руки уперед, мов фігуристи, і реготалися, аж падали. Тут годинник теж показує час поетової смерті: чотирнадцята сорок п’ять, 10 лютого 1837 року. Тут-таки зберігаються й дуельні пістолі, що урвали його життя. Вони статечно лежать собі під склом. Я довго роздивлявся штуковину, з якої француз Дантес вистрілив Пушкіну в живіт на березі Чорної річки. За того часу кохання не було предметом жартів. Улягаючи раптовому пориванню, я сказав Лєні: