Аскольд Мельничук - Посол мертвих

Коли замість віддалених звуків служби Божої близько вже лунали бадьоре дзюрчання струмка і спів дрозда, ми сповільнили ходу.

— Отут знак, — сказав Алекс, показуючи на пляму синьої фарби на стовбурі сосни.

— І там! — я помітив іще одну таку пляму, вище й попереду.

За деревами ми орієнтувалися не гірше, ніж за табличками на вулицях Нью-Йорка. Тільки не зовсім було зрозуміло, куди прямуємо: ми знали, що десь неподалік стоїть водонапірна вежа, яка тепер стала помешканням відомого старого поета. Він пережив дві війни та голод, а тепер сидів у своїй кімнаті у вежі й писав. Його підтримувала група друзів, котрі вірили у важливість його справи. Колись я бачив його на концерті в Карнеґі-холі. Поета мені показала мама, і мене вразив його спокійний, поважний голос. Снували чутки, ніби він цілий день пише і молиться, а вночі не має потреби вмикати лампи, бо його власна голова випромінює світло. Ще казали, що він приймає гостей у неділю після служби. Говорити ми з ним не збирались, а просто хотіли поглянути зблизька.

Пройшовши повз комарине болото до невеликого пагорка, ми побачили галявину. Стара водонапірна вежа нагадувала велетенське винне барило на триніжку. Сумнівів, що води з неї вистачало для цілої довколишньої місцевості, не було. Наступного року я мав переходити до шостого класу, де зустрітися зі жахливою Сестрою Капоне, як її прозивали у школі, — тож варто було потренувати сміливість.

Наближалися до вежі ми повільно. Я тремтів од страху — такий страх я почував, перетинаючи межу. Тільки от зараз яка переді мною межа? Алекс збирав камінці.

— Візьми кілька штук, — сказав він.

За планом, ми мали кидати ними у вежу, доки звідти вийде поет. Як побачимо його — мети буде досягнуто.

— Доброго Божого дня, хлопчики!

Голос, який пролунав позаду, пройняв нас до самого серця.

Ми озирнулися.

— Радий гостям, — усміхнувся чоловік.

На ньому був джинсовий комбінезон, — у такому ходив пасічник у дитячій книжці «Сторож таємничих квітів». У чоловіка навіть із вух стирчало біле волосся. У руках він ніжно тримав люльку.

Ми були вже готові тікати. Зблизька поет виявився зовсім маленьким. Ми вдвох могли б його побороти. Я штовхнув під лікоть Алекса, якому раптом забракло слів.

Старий, човгаючи, наближався, аж я вже почав уловлювати тютюновий запах його подиху. Зуби він мав жовті, як пелюстки соняха.

— Знаєте, як казали греки: «Мовчи — або скажи щось краще за мовчання».

Він почухав ніс.

— Хочете роздивитися вежу?

— Так, пане, — нарешті мовив Алекс.

— Добре.

Він повів нас нагору. Метрів за п’ять від землі була платформа, та не встигли ми до неї дійти, як у ніс мені вдарив якийсь жахливий запах і я почув гудіння мух. Підходячи до дверей, я боявся, що ми заходимо до вулика.

У вежі було так темно, а сморід був такий різкий, що мені стислося горло, а за дзижчанням мух я не міг розчути дідових слів. У смузі світла від дверей з’явилися стоси книжок і паперів.

— Так, нехай буде світло, так! — вигукнув старий, відчиняючи вікно навстіж.

Усюди були мухи, і, коли вікно розчинили, більшість їх полетіла надвір.

Що їх привабило, стало зрозуміло не відразу, бо я сахнувся від мушиного вихору і звалив стос книжок, на якому стояли чорнильниці та лежали пера, — і мені здалося, що цілу підлогу та стіл укрито книжками, паперами, перами, а на деяких із них, немовби прес-пап’є, лежали чи то шарфи, чи муфти. Аж тут я побачив: із того хутра стирчать носи, ноги, хвости, а пера — то насправді маленькі стріли. Навколо нас лежали купами і розкладалися мертві білки, єноти, кролі й інші дрібні істоти. Підлога була чорна від крові та від мурах.

Старий, здається, геть не помічаючи того жаху, підштовхував нас далі, та я своє рішення вже прийняв. Я метнувся з кімнати, потім злетів униз драбиною і помчав лісом, доки побачив уже спорожнілу каплицю, від якої ми відійшли з півгодини тому. І лише тоді я озирнувся: за моєю спиною був Алекс.

Засапавшись, я сів на камінь. Серце калатало. Ми перезирнулися. Що тут казати? Нам веліли не ходити туди — і тепер ми розуміємо, чому.

Пречиста Матінко Божа, борони нас від усякого лиха.

Першими ознаками Алексового покликання були картинки, які він малював на довгих смугах жовтого паперу, а потому компонував, склеював, — і виходила така собі кінострічка. Він прорізав щілини в коробці для взуття і протягував ту стрічку крізь них, показуючи нам своє «телебачення». Деякі з тих фільмів були про його батька: батько — одноокий велетень; батько з рогами; батько розмахує ножакою. Ці витвори Алекс демонстрував на приватних показах: єдиним глядачем був я. Наприкінці я завжди аплодував.