Аскольд Мельничук - Посол мертвих

— Розвернись і зачини вікно, Ніколасе, — наполягала моя мама.

— Пам’ятаю, коли прийшли німці, — промовила місіс Крук, неначе відповідаючи на якесь питання. — Ми ходили в похід за місто, на річку Пам’ять. І тут раптом з’явився Віктор. Він тоді був іще геть хлопчисько. У костюмі, а сорочка — наскрізь мокра. Він розповів, що вони нарешті прийшли. Пам’ятаєш, де була ти, Славо? — спитала вона в моєї мами.

Мама нічого не сказала.

— Славо! То ж було лише через кілька років після того, як ми познайомилися. Пам’ятаєш?

— Ні, — відказала мама, знову без пояснень зачиняючи двері перед минулим.

Минуле було таким мінним полем, що кожен мав інакшу його мапу. І що тут дивного? Воно ж велике.

Молоковоз приїхав і поїхав, коли я пішов до сусідніх дверей по Алекса. Мої батьки хотіли повезти нас до великої крамниці до Кергонксона, далеко від Блек-Понду.

Адріана вийшла з-за розсувних дверей. Своє біляве волосся вона уклала короною, вдягла блакитну сукню, яка аж напиналася від таємниць. Вона поглянула на мене і лагідно сказала:

— У мене є фотографія Ісуса. Хочеш подивитися, Ніколасе?

— Звичайно, — сказав я, дивуючись, чому мама мені такого не показувала.

Я пройшов через веранду до кухні. Там пахло іржавими бляшанками. Зі смітника, наче зелені вуха, стирчало лушпиння від кукурудзи. На столі лежав стос фотоальбомів.

— Я так не думаю, — сказав Алекс, опинившись поряд із нею.

— Я хочу подивитися, — сказав я, боячись, що він щось не так зрозумів.

— Ось дивися. Дивися сюди, — сказала Адріана, дістаючи чорно-білу листівку зі зображенням Ісуса серед овечок, і дала її мені.

Тепер у моїх руках було цінне свідчення.

— Я маю ще, — тихо сказала вона. — Це все — фотографії Бога.

Вона показала на альбоми на столі. Я задивився на неї, почуваючи дивне хвилювання.

— Це намальовано! — сухо кинув Алекс.

— Поцілуй свою маму за мене, — прошепотіла Адріана, забираючи картку.

Не встиг я зрозуміти, що роблю, як нахилився вперед і поцілував її у щоку.

Вона відсахнулася, двічі кліпнула.

Мій друг насупився.

— Я з вами не поїду, — сказав він.

— Чому?

— Тому що! — буркнув Алекс і відійшов.

Ні, боровся він не з батьком.

Пол, брат Алекса, тепер викликав у мене страх. Підліток, старший на чотири роки, він мав такі чорні очі, що та чорнота немовби передавалася навіть білкам його очей. Того року в футбол уже не грали. Натомість Пол регулярно влаштовував скандали. Якось уранці мене розбудив стукіт у вікно. Я встав і визирнув надвір. Сонце саме виходило з-за гори вдалині, й туман від озера ще оповивав будиночки. Біля криниці стояв Пол у шортах і у футболці. Він підбирав із доріжки щебінь і кидав у вікна, неначе провокував дорослих, аби ті вийшли до нього. Урешті мій батько справді вийшов. Пол спочатку замахнувся кидати ще, та, коли мій батько звернувся до нього, поволі опустив руку. Він викинув камінці, розвернувся й побіг до лісу, який чекав на нього, немовби розкриваючи обійми.

Того ранку за сніданком тато з мамою знов обговорювали, як на хлопців уплинуло те, що їх раптово залишив батько.

Тепер уже Круки приїхали в товаристві Адріаниного брата Віктора, якого ми прозивали Дзиґою. А прозвали ми його так тому, що Віктор часто зупинявся, розводив руки і крутився на місці, наче колесо рулетки, запущене невидимою рукою. Був він високий і худий чоловік років під сорок, із кінським обличчям — мені скидався на актора Стена Лорела. З будиночка він виходив уже майже в обід: із пляшкою в руці, в поношеному сірому костюмі, у брудній білій сорочці, без краватки й у потріпаному капелюсі. Віктор сідав у зелене дерев’яне крісло біля ставка, клав на столик стос газет і попільничку й так сидів цілий день — курив і підливав собі вина, так що до вечері у високій траві біля його ніг спочивали дві, а то і три порожні пляшки. Час від часу він підводився, потягувався і крутився на місці. Усі відпочивальники казали йому: «Доброго ранку!» — й опісля вже не звертали на нього уваги. Єдиною дорослою людиною, котра ставилася до нього небайдуже, була моя мама. Проте мама розмовляла з усіма, і не тільки з людьми: ми бувало помічали, як вона звертається до пташок, до білочок, до дерев. Мені було легко на душі від того, що, коли Віктор уставав покрутитися, вона сиділа. Мама була жінка тілиста — і якби я побачив, як вона отак вертиться, то, певно, помер би на місці.

Віктор говорив небагато, але коли вже відкривав рота, то майже незмінно виголошував коротку промову про Сталіна і Трумена, про яких жартував, ніби вони разом учились у пекельній молодшій школі.