Джордж Оруэлл - Нехай квітне аспідистра

— Визнаю, хлопче, я набрав кілька зайвих кілограмів. Та в цьому немає нічого страшного, — сказав він, провівши рукою по животу. — Це ж людська плоть. На ногах тримаюся міцно, та й моторний нівроку. Але, певно, можна сказати, що я «огрядний».

— Як Кортес, — відповів Гордон.

— Кортес? Який Кортес? Це той, що мандрував горами Мексики?

— Так, саме він. Він був огрядним, але зір мав, як у яструба.

— Це ж треба! Пригадую, як дружина колись казала мені те саме: «Джордже, в тебе такі очі! Зір, мов у яструба». Та це було ще до весілля, сам розумієш.

Зараз Флексман з дружиною жили окремо. Якось «Королева гігієни» несподівано озолотила всіх своїх торгівельних представників тридцятьма фунтами і відправила Флексмана разом з двома його колегами у відрядження до Парижа, щоб просувати нову помаду «Природна спокуса» у різних французьких компаніях. Флексман не вважав за потрібне ділитися новиною про премію з дружиною. Звісно ж, у Парижі він насолоджувався життям на повну. Навіть зараз, три місяці по тому, у нього щоразу, як він згадував про ту подорож, починала слина котитися. Він якось ділився з Гордоном пікантними подробицями. Десять днів у Парижі з тридцятьма фунтами — і жодного слова дружині! От бісів син! Та, на жаль, хтось таки проговорився, тож вдома на Флексмана чекала розплата. Його дружина просто у нього на голові розтрощила декантер для віскі — їхній весільний подарунок, який вони зберігали чотирнадцять років, і разом з дітьми подалася до матері. Так Флексман і опинився у вигнанні на Віллоубед-роуд. Та він де дозволяв собі сумувати з цього приводу. Треба просто перечекати — таке вже траплялося й раніше, і то не раз.

Гордон зробив ще одну спробу проскочити повз Флексмана і піднятися сходами нагору. Однак проблема була в тому, що глибоко в душі йому кортіло піти з ним. Йому потрібно було випити, а на саму лише згадку про Кричтон в горлі геть пересихало. Та це було неможливо, у нього катма грошей. Флексман поклав руку на бильце сходів, перегородивши Гордонові дорогу. Товстун симпатизував йому. Вважав його «розумником», а це в його очах прирівнювалося до блаженних якостей. Крім цього, Флексман не любив залишатися один, навіть на той короткий час, що потрібен був, аби дістатися пабу.

— Ну ж бо, ходімо, хлопче! — наполягав він. — Тобі потрібен келих «Гіннесу», щоб підзарядитися. Ти ще не бачив нової лялечки, яка тепер працює там у барі. Просто персик!

— То ось чому ти так вирядився, — без жодних емоцій мовив Гордон, кинувши погляд на жовті рукавички товстуна.

— Еге ж, ти б її бачив! Не дівчина, а персик! Попеляста блондинка, і знається на жіночих секретиках — навіть не сумнівайся. Вчора подарував їй «Природну спокусу». Знав би ти, як вона терлася біля мене своїм задком! Аж серце затьохкало! О, хлопче!

Флексман облизав губи. А тоді вхопив Гордона за талію, наче офіціантку з бару, і міцно притиснув до себе. Гордон відштовхнув його. На мить бажання піти з ним до бару перехилити чарчину стало таким нестерпним, що він майже піддався йому. Заради кухля пива! Він практично відчував, як піна розливається в його роті й котиться горлом униз. Якби ж він тільки мав гроші!

Йому б вистачило семи пенсів — на пінту. Але що з того? Грошей немає. Не можна дозволяти комусь платити за твою випивку.

— Та дай же мені спокій, заради Бога! — роздратовано вигукнув він і, не обертаючись, пішов нагору.

Насунувши на голову капелюха, Флексман з ображеним виглядом рушив до дверей. Гордон усвідомлював, що таке трапляється не вперше — останнім часом від відкидає всі дружні пропозиції. Звісно, річ у грошах. Як можна бути товариським і вести світське життя, коли в кишенях вітер гуляє. Він аж заціпенів від почуття жалю до себе. Його душа линула до бару в Кричтоні: ароматний запах пива, вечірні вогні, веселі голоси і теревені за барною стійкою. Гроші, бісові гроші! Вони ніяк не йшли йому з голови. Гордон приречено підіймався смердючими темними сходами нагору, уявляючи, що там на нього не чекає нічого, окрім самотини в холодній кімнаті.

На третьому поверсі кімнату винаймав Лонергайм — похмурий кістлявий чоловік без віку і расової належності, що скидався на ящура. На життя заробляв продажем пилососів — тридцять п’ять шилінгів на тиждень. Гордон завжди намагався якомога швидше проскочити повз його двері. Лонергайм був одинаком, який зовсім не мав друзів і якому страшенно бракувало компанії — настільки, що варто було зупинитися бодай на мить, як ця істота виповзала зі свого мороку і буквально впивалася в тебе кістлявими кінцівками, намагаючись затягнути досередини і замордувати своїми байками про дівчат, які не встояли перед його чарами, та про колег, яких вдалося обійти на повороті. В його жалюгідному лігві всюди валялися недоїдки — шматки черствого хліба з маргарином. Останнім з тих, хто винаймав житло в цьому будинку, був механік, що працював у нічні зміни. Гордон бачив його лишень кілька разів — кремезний чолов’яга з похмурим виразом обличчя, який ніколи не знімав капелюха у приміщенні.