Зое Дженни - Поклик мушляного рога

Еліза боялася глянути на обличчя пана Розенберґа, вимогливо обернене до неї. Схрестивши руки на грудях і відкинувшись на спинку стільця, вона дивилась у вікно повз його голову. Воно було напівпрочинене, вітерець у розміреному ритмі завівав до кімнати і рухав портьєри, які то надималися, то знову здималися. Еліза рахувала секунди між окремими повівами. Тим часом голос пана Розенберґа виповнював собою все приміщення, голос з такою знайомою дівчинці наполегливою м’якістю, з якою зазвичай лікарі звертаються до жертв нещасних випадків. Еліза ще жодного разу на це не зреагувала. Говорити — то для інших. Є на світі люди, які обмінюються реченнями, щоб викликати посмішку на обличчі одне в одного. І є речення, випущені з такою швидкістю, наче вони беруть участь у перегонах і не мають жодної іншої мети, крім обійти своїх суперників. Проте насправді не мало жодного значення, хто що і як каже, для Елізи це все було грою, за якою люди збувають час. Вони жонглюють словами, наче скляними кульками, а якщо якісь із них падають і розбиваються, то люди просто беруть інші, це все нічого не означає. Еліза мовчала і пишалася собою, коли проживала день, не промовивши жодного слова. З бабусею ніхто не розмовляв. Мешканці села западали у крижану мовчанку, варто було їй бодай наблизитися, проте миттєво починали пащекувати, навіть якщо вона ще не встигла повернути у свою вуличку до колишнього складу і чула їхні голоси. Еліза була переконана: бабуся померла саме через це. На похорон не прийшла жодна людина з села, і кожне своє речення над Авґустиною могилою пастор мусив говорити сам до себе, жалкуючи, що доводиться когось ховати такого ясного весняного дня. Весь цей час Еліза дивилась у відкриту могилу, на труну. Земля, якою її засипали, жорстко і дзвінко вдарялась об дерево, і якоїсь миті дівчинка мало не попросила копачів припинити їхню роботу.

«Елізо! — кричав пан Розенберґ дедалі голосніше. — Елізо!» Його голос був сповнений нетерплячки. Обома руками він сперся на край столу.

«Ти замріялася», — докірливо сказав він, наче нагадуючи їй про сувору заборону. Пан Розенберґ виклав із кубиків з буквами її ім’я. Він порпався у скриньці і викладав кубики посеред столу, наче будуючи стіну.

«Можеш це вимовити?» Еліза швидко похитала головою і знову задивилась у вікно. Надворі сутеніло. Тепер портьєри звисали нерухомо. Пан Розенберґ піднявся і показав рукою на двері, мовляв, заняття закінчено.

Одного ранку Еліза спустилася з горища раніше, ніж зазвичай. Розенберґи ще спали, тільки на кухні світилося. Юлія вовтузилася з посудом і готувала сніданок. Із сонно-розгубленим поглядом Еліза підійшла до неї і простягнула закривавлене простирадло. Дівчата у школі досить часто про це говорили, і кожна, в якої почалося, гордовито інформувала своїх подруг. Існувала неназвана межа між тими, в кого вже почалося, і вони поділяли цей досвід, наче спільну таємницю, та іншими, до яких іще не прийшло, і в очах утаємничених вони виглядали дурними, вартими зневаги дівчиськами. Якщо якась дівчинка стверджувала, що в неї вже почалося, на перерві кілька старших товаришок ішли з нею до вбиральні, щоб побачити докази. Одну дівчинку навіть побили за спробу обману: вона вимазала свої труси червоною фарбою.

Проте Еліза сприйняла це як катастрофу. «Звикай, — сказала Юлія, — це повторюватиметься щомісяця. Я заварю тобі чай, а потім повертайся в ліжко».

Юлія зраділа, що дівчинка прийшла з цим до неї, а не до пані Розенберґ. Адже економка вважала себе берегинею таємниць цього дому, тож про все, що траплялося, вона мала дізнаватися першою.

Відтоді Еліза почала розглядати своє тіло з дедалі більшою увагою. Раптом воно перетворилося на вередливу, незрозумілу істоту, яка може змінитися буквально за ніч. Тепер її тіло стало ворогом, з яким Елізі доводилося боротися за владу. Вона змушувала себе митися під холодним душем, щоранку виривала своє тіло зі сну й витягала його, неповоротке і сонне, на бадьоре ранкове повітря. Вона бігала доріжками повз будинки і сади, обнесені парканами, поки її пришвидшене дихання не виганяло з неї залишки сну. Піт лоскотав їй спину, стікаючи вздовж хребта. Здавалося, ноги, що несли її тіло вперед, рухалися автоматично. Їй хотілося вміти затримувати прийдешній день, аби передранкові сутінки тривали довше і їй не доводилося так скоро виходити на світло, до людей.

Дівчинка бігала без упину, проте щоразу зупинялася перед церквою на маківці пагорбу і заходила досередини. Там в одній ніші стояли фігури святих із сірого каменю, вона розглядала їхні очі з поглядами, скерованими десь у потойбіччя, їхні кам’яні роти. Рельєф на стіні зображав якогось святого, оточеного птахами, що тріпотіли крильми навколо нього: святий підняв руки, немов розмовляючи з пташками. Еліза навідувалася до кам’яних святих і рельєфу у церкві, наче до старих друзів.