Світлана Талан - Спокута

– Ні! – закричала Катерина. – Ні! Ні! Ні, й ще раз – ні!

У цей момент вона побачила, що варення в мисці підгорає, і від нього йде їдкий запах смаленого. Вона хотіла про це сказати Романові, але той кудись зник, а біля миски, з якої йшов дим, стояла вже його мати – тьотя Валя. Катерина пам’ятала, що та – покійниця, і їй стало млосно й перехопило подих.

– Катрю, йди до мене, – сказала, не ворушачи вустами, тьотя Валя й поманила її блідим пальцем. – Будемо разом варити варення.

– Ні! Ні! – зі страхом скрикнула Катерина й прокинулась.

У грудях нестримно калатало серце, у горлі пересохло, а у дверях стояв занепокоєний Сергій.

– Мамо, що сталося? Ти так кричала!

– Наснилося… Якісь страхіття приверзлися, – відповіла і зраділа, що це був лише сон, а наяву – сонячний день і поруч її син.

Був ще вільний час до роботи, і Катерина взяла з полиці «Сонник». Спочатку розгорнула сторінку, де знайшла друге число за григоріанським календарем. «Сни, як правило, незабаром здійснюються», – прочитала вона. Погортавши сторінки, віднайшла тлумачення побаченого уві сні та зрозуміла, що вогонь та пригоріле варення – це сварка, і дуже погано, коли кличе покійниця. «Маячня, – вирішила Катря, – що сни, що пророцтва Марічки, що розповіді діда Ореста про живильні сили батьківського гнізда, – усе неправда, вигадки, що ніколи не здійснюються». Але все-таки неприємний осад залишився в неї на цілий день.

«Погано, як погано, що поруч немає Ромка – мого вірного друга», – думала жінка, їдучи на роботу в сріблястому «Опелі».

Катерина планувала зібрати докупи своїх любих чоловіків одразу ж, коли повернеться додому Олександр, і поставити крапку над непорозумінням та власними ваганнями. Але того дня їй зателефонували з рідного села і сказали, що знайшлися покупці на будинки. Про це вона сповістила Олександра і Сергія.

– Я поїду з тобою, мамо, – сказав син. – Зараз відпрошуся з роботи й за десять хвилин буду чекати тебе на прохідній.

Усю дорогу Катерина мовчала, бо її серце болісно стиснулось від туги. Сергій задрімав і не заважав їй думати.

Часом Катерині до нестями хотілося схопити телефон і закричати в нього покупцям, що будинки не продаються, що в них залишилася частинка її дитинства, її мрій про світле майбутнє, її спогади про рідних людей, але здоровий глузд брав гору, вона похапцем витирала сльозу й сильніше натискала на педаль газу, зціпивши зуби від душевного болю.

За будинок, як вона і планувала, вторгувала дванадцять тисяч доларів. Залишилися формальності в оформленні документів, бо покупці їй дали завдаток. Катерина засунула гроші в сумку, не рахуючи, бо здалося, що вони обпекли жаром руку.

Вона була в будинку батьків сама. Сіла за круглий стіл, де до цього часу залишилися на своєму місці стільці бабусі, дідуся Ореста, батька та матері. При вході на вішалці висіли куртки матері та батька. Було відчуття, що вони вийшли кудись на хвилинку й зараз повернуться… Катерина оглянула в останній раз кімнату, погладила витерту клейонку, подумки дякуючи столу за його довгу службу. Важко підвелася з розумінням того, що цей стіл вже ніколи не збере дружну родину за вечерею, відкрила шафу, склала в сумку альбоми з фотографіями й швидко вийшла з хати, бо відчувала таку нестерпну тугу… Вона зайшла в будинок, де колись жила з Федором. На столі помітила якийсь папірець, підійшла, взяла його в руки. Там були написані Федором його адреса та телефон. Не знаючи навіщо, всунула папірець у сумку й вийшла з хати. У дворі підійшла до паркану, заглянула в садок сусіда, як це було в її недавньому сні, чомусь сподіваючись побачити Романа. Його не було, але на тому місці, де він уві сні варив варення, були дві обвуглені цеглини, а поруч лежало наламане гілля старої засохлої груші.

– Мара, – прошепотіла Катря й відсахнулася від загорожі, як від примари. – Сергійку, ти де? – крикнула, шукаючи очима сина.

– Уже їдемо? – запитав, ідучи із садка.

– Що ти там робив?

– Просто подивився, дитинство згадав. Там розквітли тюльпани, що бабуся садила. Може, нарвати квітів?

– Не треба, синку. Поїдемо додому, бо моє серце крається так, що ладне розірватися на шматки, якщо я зараз же не покину це місце.

– Мені теж боляче, мамо, – зізнався той. – Може, не будемо поспішати продавати?

– Ні. Усе вирішено, – Катерина попрямувала до машини.

Сергій вже сидів в авто, коли мати вийшла звідти, кинувши: «Я зараз», і повернулася на подвір’я. Жінка дістала з кишені мішечок, насипала туди жменьку землі. «Тепер, дідусю, земля рідного обійстя буде завжди зі мною», – сказала пошепки.