Світлана Талан: Спокута

Чомусь сьогодні їй захотілося виглядати привабливо, і Катря почала швидко перебирати ситцеві сарафани та платтячка. Зупинила свій вибір на білому сарафані в синій дрібний горошок. Він був приталений і чітко виділяв її тонкий стан та високі пружні груди. Швиденько надягла сарафан, волосся нашвидкуруч розчесала і затягла високо на потилиці у вузол. Глянула на себе у дзеркало старенької шафи, покрутилася на всі боки й залишилася собою задоволена. Показавши наостанок своєму відображенню кінчика язика, крикнула діду:

– Ми йдемо за суницями!

– Хто це «ми»?

– А ти не знаєш буцімто.

– Знову друзі, – по-доброму промимрив дід. – Куди кінь із копитом, туди й рак із клешнею. Так, Катерино?

– Еге ж, діду, еге ж, – відповіла Катря та крутнулася на одній нозі.

– Значить, ідеш із Федьком та Романом?

У неї на мить завмерло серце, бо вперше в житті вона не збиралася кликати Романа. Їй чомусь захотілося провести цей день наодинці з Федьком.

– Так. Звичайно ж, з ними, – збрехала Катря, і її чомусь обдало жаром. – Я пішла. Не сумуйте без мене, бо скоро повернуся.

– Іди вже, дзиґо, – посміхнувся дід, проводжаючи поглядом улюбленицю.

Вони йшли удвох знайомою стежинкою по росистих луках, що пахли свіжістю. Вранішню урочисту тишу порушувало мукання корів, яких вже гнали за річку туди, де буяла зеленню трава. Ялівки йшли швидко та граціозно; поважно дибали, хльоскаючи хвостами себе по товстих боках, старші корови, несучи вим’я. Частина корів одразу розбрелася по пасовиську.

Катерина підставила обличчя під легенький вітерець, що доносив свіжість та вологу від річки, посміхнулася.

– Про що ти зараз думаєш? – спитав Федько, що до цього часу йшов поруч мовчки, розмахуючи пластмасовим відерцем та зрідка кидаючи вкрадливі погляди на супутницю.

– У такі миті, як зараз, я відчуваю єдність із природою, із цими луками, травами, що пахнуть медом, величавими вербами над річкою, тихими водами, могутнім лісом. Здається, що вже не можна відділити окремо щось одне.

– Що ти маєш на увазі?

– Усе, що бачу навколо себе, – існує в дивній гармонії. Не можна відокремити ліс, бо без нього стане порожньо й беззахисно лукам. Або не можна викреслити нашу річечку, бо не буде роси на травах, на березі верби засумують і загинуть, бо вони народилися й виросли під шум її води. Я теж народилася тут і виросла, сто, навіть тисячу разів ходила цією стежкою, коли босоніж, коли взута, здається, що знаю кожну травинку, назви рослин, як і коли вони цвітуть, як пахнуть. Тому я теж маленька частинка цього місця, – Катерина розвела руки в боки, – невід’ємна його частина. Мене теж не можна викреслити звідси.

– Катрю, – сказав хлопець, вислухавши її щирі слова. – Це почуття називається патріотизмом, а виникло воно в тебе як похідне від слова Батьківщина. Усіх людей тягне на свою батьківщину, коли вони її покидають. Через кілька місяців ми закінчимо школу й поїдемо звідси. Будемо вчитися в місті, де вже не буде ні цього лісу зі старезними дубами й тонкими березами, ні запашних лук, ні тихої річки. Буде бурхливе студентське життя, навколо багато знайомих і незнайомих людей, галас, шум машин, грюкіт трамваїв. Закипить, завирує нове життя, затягне тебе, як вихор, і забудеш ти, що на цих луках уже не бігає босоніж дівчинка Катря. Але нічого не трапиться. Усе буде так, як і раніше. Уранці річку будитимуть галасливі гуси, потім замукають корови, і батіг пастуха буде голосно ляскати по запиленій дорозі. Звичайно, ти будеш сумувати за всім цим, але лише тоді, коли ввечері буде вільний час.

– Ти мене не зрозумів, – Катря сумно подивилася на Федька. – Я не зможу жити в місті, бо я частина того, що ти зараз бачиш навкруги.

– Ти що? Не така, як усі? – Федько на мить аж зупинився.

– Мабуть, не така…

Лише тепер, коли Катерина замислилася над тим, що їй незабаром буде потрібно покидати рідні місця й їхати на навчання, вона зрозуміла дідові почуття. Скільки років він живе на чужині, а все не може забути рідні Карпати. Та що там забути?! Він марить ними вдень і вночі, не полишає ні на мить. Ось так і вона, Катерина, чітко для себе зрозуміла, що дідове почуття любові до батьківщини дісталося їй у спадок.

– Ти закінчиш школу відмінницею, отримаєш золоту медаль і не будеш вчитися далі?!

– Буду. Заочно.

– Ти хочеш усе життя місити ногами грязюку наших вулиць? Працювати на фермі біля смердючих свиней?

– Почнемо з того, – Катря посміхнулася, – що де смердить, там і пахне. Чув таке? А працювати можна і в школі, і в дитсадку, і у фельдшерському пункті або в аптеці.