Володимир Кривенко - Монгольськими шляхами (вибране)

– Іркутськ – в першу чергу! – запевнив Сашко.

Наушки. Першими вагон відвідали прикордонники. Якоюсь ранковою свіжістю віяло від цих струнких, підтягнутих, доброзичливих хлопців. Зібравши паспорти і ідентифікувавши їх власників, прикордонники побажали нам щасливого путі й пішли оформлювати документи.

Митники, побачивши в першій же валізі непотріб у вигляді наборів гайкових ключів, викруток, паяльників, та інших інструментів, приладів, книжок, втратили до нас інтерес, а коли, на формальне запитання про наркотики Віктор відповів ствердно, але скрушно розвівши руки мовив, ніби визнаючи нашу провину:

– Вибачте хлопці, їхали ми довго, поділитися не зможемо, бо вже весь наркотик з цибулею та часником поїли…Митники пожвавішали.

– Дивіться, хлопці! – пригрозив, сміючись, старший, – наступного разу без наркотику на пропустимо!

22червня 1983 року… Дивний збіг обставин: – 42 роки тому, день в день, хвилина в хвилину Гітлер перетнув наш кордон на заході, а ми, сьогодні – на сході… Правда і озброєння і мета нас дещо різні…

За дві години нам повернули документи і, ще раз побажавши щасливої дороги, відпустили. Потяг рушив, за кілька сотень метрів знову зупинився і ми потрапили до рук монгольської прикордонної служби. Контраст був настільки серйозним, що, навіть, Віктор не спромігся пошуткувати про наркотики…

М'ята, не на всі ґудзики застібнута форма, брудні чоботи на високих підборах, невиспані обличчя… Ну, словом, – ми за кордоном. Спасибі, що хоч документи наші не загубили спросоння…

Остаток ночі ми провели хоч і без сну, але не біля «телевізора», який на території Монголії «зіпсувався» остаточно. Останнє, що ми в ньому побачили, це яскраво освітлена арка прикордонного переходу, що повільно зникала за поворотом.

Все! А ні вогника на землі, а ні зірки на небі. Суцільний багатогодинний, первісний морок…

«Телевізор» запрацював лише вранці; – бурий степ, бурі сопки…

Дев'ята година за місцевим часом, потяг зупиняється, ми прилипаємо до віконного скла – Ерденет!

Так, то була саме середа, 22 червня 1983 року…

– Картина Рєпіна «Пріплилі» – виголошує Валера, і ми починаємо неквапливо упаковувати розкидані речі «першої необхідності». Поспішати нам нема куди; весь коридор вщерть забитий валізами, ящиками, рюкзаками та їх власниками. На пероні вирує море прибулих і зустрічаючих. Чекаємо, поки «розсосеться»… Не вистачало ще в цьому гармидері наші речі з чужими переплутати! П'ять діб терпіли, то й ще 15–20 хвилин потерпимо!

Терпіння не вистачило лише у нашому майбутнього керівникові. Переступаючи-перестрибуючи через клумаки-валізи, він пробився до нашого купе. Спортивної статури, з невеличкими залисинами, усміхненими блакитними очами, став він на порозі купе, спираючись однією рукою об одвірок, а другу тримаючи на поясі.

– Та-а-ак!..

– Купе вибухнуло нестримним реготом.

– Коли це ви встигли так підрости? – витираючи сльози, крізь сміх запитав я, чим викликав нову хвилю сміху.

– Спокійно, спокійно, – трохи розгублено мовив наш гість, простягаючи обидві руки долонями вперед, намагаючись заспокоїти нас. – Давайте, хоч познайомимось спочатку, – продовжив він перевертаючи кисті рук долонями догори, наче підносячи нам хліб-сіль.

– Ви з Києва? На харчокомбінат? А де ще двоє? В сусідньому купе? Ну добре, тоді я вже не піду ще й їх смішити, виведете їх на перон самі. Там, вже гуртом посміємось. Мене звуть Анатолій Іванович. Я керівник групи радянських спеціалістів за кордоном. Призначаю вас, – він ткнув пальцем мені в груди – старшим цього веселого підрозділу.

– О! Маємо свого ґруппенфюрера! – не стримався Валера.

– Чому ґруппенфюрера? – здивувався Анатолій Іванович.

– Ну, а як же? – вів своєї Валера. – Раз ми перетнули радянський кордон 22 червня о третій годині ночі, то ми – зондер-група, тобто група особливого призначення, а керівником зондер-групи має бути ґруппенфюрер.

– Да, я бачу – ви серйозна команда, – покрутив головою Анатолій Іванович. – Сподіваюсь, спрацюємося!

За час нашого знайомства, в коридорі вагону утворилась така щільна пробка, що Анатолій Іванович змушений був змінити свій попередній план – почекати нас на платформі.